Спогади Максима Герасимовича Кабака

Мій батько, як і багато інших односельців «тягнув» з вступом у колгосп. У цей час його для виконання повинності, яку мусили відбувати селяни-одноосібники, неодноразово відправляли з возом і кіньми на будівництво дороги Котовськ-Ананьïв. На початку 1932 року батькові в черговий раз принесли повістку на роботу, але тоді як раз один з його коней захворів на сап (кінська хвороба ніг), і батько, пояснюючи, що не зможе поïхати, попросив прийти голову сільради, щоб той сам переконався в цьому. Замість голови сільради вночі приïхав так званий «чорний ворон» і батька забрали. Відвезли його в Одесу і кинули у камеру міськоï вʼязниці, а через деякий час засудили. Я народився 14 березня 1932 року, коли мій батько вже був заарештований.

Коли мама була у нього на побаченні у вʼязниці, то батько ïй розказав, як з них там знущались. Потім вона все це розказувала нам, своïм дітям. «Привезли нас,- говорив батько, і в камеру, вона була розрахована тільки на 5-10 чоловік, а вони напхали людей як у коробці сірників, ледве закрили двері». Так зачиненими ïх держали кілька діб без води і без ïжі. Люди задихались від нестачі повітря. Тих, хто вмирав, поступово опускали під ноги, щоб більше простору було для живих. Нарешті відкрили камеру, винесли мертвих, а тих, хто вижив, розмістили по іншим камерам і принесли ïжу – варене тісто, перемішане з солоною бринзою. Давали ïсти того тіста, скільки хто хотів. Більшість накинулись на цю ïжу, бо були голодні декілька діб і за деякий час після цього вони померли у муках від перекруту кишок і спраги, бо води не дали зовсім. Батько зрозумів цю «щирість», він зʼïв дуже мало і, таким чином, залишився живим.

Влітку 1932 року влада провела на селі «суцільну» колективізацію. Багато сімей в Станіславці було розкуркулено і заслано до Сибіру і в інші віддалені райони СРСР. А було це так. Зібрали людей коло сільськоï ради і зачитали вирок всім тим, кого розкуркулили. Мати, тримаючи мене на руках, вислухала вирок. А він був такий: «Розкуркулити, забрати все і вигнати з хати». В обвинуваченні було записано, що у громадянина Кабака Герасима – 50 десятин землі, січкарня, паровий двигун, він має 6 коней, 2 пари волів, декілька корів, овець і свиней. Коли мати, не видержавши цього, закричала: «Люди добрі, що ж це таке, хіба ви не знаєте нашу сімʼю, наше господарство, як можна слухати таку брехню», до неï підбіг міліціонер і, приставивши до грудей револьвер, заволав: «Громадянка Кабак, замовчіть, вам слова не давали!». Натовп все це чув і бачив, але ніхто не виступив на захист – всі боялись.

Отже, нашу сімʼю вигнали з хати, і мама з малими дітьми, взявши з собою тільки те, що змогла тримати в руках, опинилась на вулиці. Все інше забрали: коней, воза, реманент, меблі, хліб-збіжжя вивезли весь до зернини. Змилувався над нами мамин кум Євдоким Мельник, оселивши в своïй хаті, в тій частині, де не було ні грубки, ні меблів. Спали ми на глиняній підлозі, по якій бігали щурі та миші.

Після того, як нас вигнали з хати, в ній оселився голова сільради на прізвище Перевертень. Він зайняв дві кімнати, а в решті – розмістили амбулаторію. Арешт батька, розкуркулення сімʼï були справою рук цього Перевертня. Він поклав око на нашу хату, бо вона була розташована неподалік від сільради, а від хати голови до сільради було далеко ходити, з іншого кінця села.

Настала зима. У Мельника залишатись було неможливо, бо та частина його хати, де ми тулились, не опалювалась, і нас пустив до себе інший мамин кум – Гнат Пинтя, в свою хату на поселку Iлічовка за селом, ще за кілометр далі від Вовчого Яру, де жили у землянці дід з бабою. Тут ми і пережили страшний голод 1932-1933 років.

Мати ходила по людям – мастила хати, будувала грубки, і таким чином заробляла якісь крихти, щоб прогодуватись. Нас під час голоду врятувало те, що дід Ананій зумів сховати два мішки борошна. Усе, про що я написав вище, мені розказала мама, але коли я ïï питав про голод, вона майже нічого не говорила, бо то був страшний час, коли мати могла бажати смерті одній дитині, щоб змогти прогодувати тих, що залишаться. Про голод мені розповіла двоюрідня сестра Наталія, якій в той час вже було 18 років. Казала вона, що сидів я на припічку в одній сорочці такий худий – одна шкіра і кістки, а руки і ноги були як веретена.

15 вересня 1933 року в Одесі загинув мій батько. За тиждень до цього оголосили, що його буде звільнено, але з вʼязниці не відпустили. I от він попросив, щоб йому дозволили вийти на другий бік вулиці у магазин, подивитись чого-небудь купити дітям. Коли батько переходив дорогу, з воріт вʼязниці виïхала автомашина і на великій швидкості збила його. Так розправлялися з невинними, якщо не прямо вбивали, то тим чи іншим чином позбавляли життя. Правда, дали телеграму, і мати поïхала в Одесу і поховала батька на Слобідському цвинтарі, але могила не збереглася.

Влітку 1933 року мамі дозволили побудуватись у Вовчому Яру поряд з дідом Ананієм. Вони разом звели так звану «Шевченкову хату» з двома маленькими вікончиками: одна кімната з піччю, сіни і коморка. Я з братом Олексою спав на припічку – невеликому просторі десь близько метра між піччю і грубкою. Мати з сестрою спали на ліжку, зплетеному з лози і притрушеному сіном чи соломою, а зверху застеленому рядном, яке нам дав кум. В цій хатинці ми прожили до осені 1941 року. В господарстві тримали овець і козу, мали кури, а потім ще й кролів. Мама весь час була на заробітках: мастила школу, сільраду, крамницю. Крім того мала норму в колгопі ім.Ворошилова – обробляла цукрові буряки, соняшник і кукурудзу. Допомагала ïй в полі сестра Олена, а я пас вівці. У пʼять років мама віддала мене до одного дядька Кирила в село Комарово, я пас його корову за таку плату – мене годували і одягли (купили штанці і сорочку). Брат Олекса і сестра Олена вчилися в школі, а мене віддали у перший клас перед війною. Брат закінчив тільки 5 класів і пішов на заробітки, а у 1940 році почав працювати у місті Котовську на прокладанні телефонноï стовповоï лініï Котовськ-Одеса. Iнколи він приходив додому пішки за 35 кілометрів, бо ніякі автобуси тоді не ходили. Він приносив трохи грошей, а більшість витрачав на себе – на одяг, взуття і ïжу, бо вже був великий парубок і йому потрібно було вдітись і взутись. Гроші, зароблені мамою, майже всі йшли на податки: за рік треба було здати державі 150 кілограмів мʼяса, 100 літрів молока, 80 яєць, 8 кілограмів вовни або сплатити грошима ïх вартість.

Мало не забув. Коли проводили колективізацію, у селі особливо лютували кілька місцевих волоцюг: пʼяниць і голодранців. Найбільш по-звірячому поводився один з них, якого прозивали на селі «Фонька». Я на все життя запамʼятав його страшну чорну бороду, бо він кілька разів приходив до нас у Вовчий Яр і заглядав у вікна хати. Коли почалась війна, він кудись зник, видно переховувався, а після того, як в 1944 році прийшла Червона Армія, зʼявився у селі. Цього гада направили у 1946 році у Бесарабію проводити колективізацію, але молдавани швидко з ним порозумілись, втопивши його у Дністрі.

Варто також згадати, як у 1937 році міліція ловила двох синів дядька Мини Гусара, якого з сімʼєю заслали у Сибір. Хлопці втекли звідти і переховувались у Падрицівському лісі. Цього лісу, як і взагалі ніякого лісу, кругом Станіславки вже нема. Їх впіймали і звʼязаними везли машиною повз нашу хату, я все це бачив на власні очі і запамʼятав.

Дядька Петра Радзецького також заслали з сімʼєю під Мурманськ, але це вже було у 1937 році. Він на Великдень добряче випив і, почіпивши всі своï георгіïвські хрести і медалі, пішов по селу показати себе. На слідуючий день його заарештували, потім судили. Звичайно, всі нагороди конфіскували, як і хату і майно. Перед війною ми з ним листувалися, він навіть прислав нам посилку з рибою. Коли почалась війна, його з сімʼєю з-під Мурманська відправили у Сибір – в село Шипуново на річці Iртиш. Там дядько Петро побудував великий дім і налаштував господарство, в якому була корова, свині, кури і гуси. У дядька Петра Радзецького з тіткою Килиною було дві дочки і два сина. Коли почалася війна, синів забрали в армію. Молодший син Павло загинув на фронті, а старший – Михайло Радзецький (1918 року народження), дійшов до Берліна, мав звання капітан-лейтенанта і багато нагород. В 1945 році, вже після перемоги, одного разу він, випивши у ресторані, побив німця так, що той помер. Михайла заарештували, забрали всі нагороди і засудили на 10 років, бо саме тоді вийшов наказ Сталіна про належне поводження з населенням окупованих територій. Відбув він покарання у Магадані і в 1956 році приïхав до батьків. Вони в той час вже повернулись із заслання і мешкали неподалік від Котовська, у селі Миколаïвка. Михайло оженився на вдові, але путнього життя вже у нього не було – він пив, майже не працював і помер десь у 1968 році.

***

22 червня 1941 року розпочалася війна. Дуже добре запамʼятався мені цей день. Вранці я пішов у центр села, там як-раз хлопці купались в копанці. Вода в ній була дуже каламутна, але, не дивлячись на це, хлопці пірнали в копанку і вовтузились в ній. Я стояв і дивився на ïхню гру, доки до мене не підійшов старший хлопець – Коля Прохода і не запитав: «А ти чому не купаєшся?». Я йому відповів, що не вмію плавати, а він і каже: «Та тут неглибоко, тільки жабі по око» і пірнув у воду. I, дійсно – йому було по пояс. Я скинув з себе штанці і сорочку, розігнався і скочив у копанку, але дна не дістав, наковтався води, закричав і почав тонути. Коля Прохода злякався і витяг мене з води. На березі я виблював брудну воду, прийшов до тями і став кричати на Проходу, що він дурень і, що малих дітей обманювати не можна, потім вдівся і пішов додому.

Дійшовши до перехрестя центральноï дороги і дороги до Вовчого Яру, я побачив натовп людей, які збуджено про щось говорили. Я прислухався і з ïхніх слів зрозумів, що почалась війна. Один з дядьків, це був Фома Паляниця, його саме так звали – Фома, а не Хома, кричав, що Гітлер, напавши на Радянський Союз, ніби-то сказав: «Або Гітлер – на весь «свєт», або Гітлера – «нєт», і далі додав, що ми ïх, фашистів, не боïмося – ми ïх шапками закидаєм. Це було приблизно по обіді, тоді годинників у людей не було, і точно час ніхто не визначав. Я стояв серед людей, аж почувся гуркіт автомобілів. Повз нас із сторони Котовська проïхала велика колона вантажних машин ЗIС-5, в яких сиділи червоноармійці. Вони тримали гвинтівки з багнетами і співали: «Вставай страна огромная, вставай на смертный бой с фашистской силой темною, с проклятою ордой». Виходить, що ця пісня була написана до того, як почалась війна, бо 22 червня ïï вже співали червоноармійці, які ïхали на фронт. Колона прямувала на захід – в сторону Рибниці. Багато жінок плакали. Так простояв я довгенько, аж згадав, що вівці і коза, яких я мав пасти, лишились зачинені у хліві, і мама, мабуть, мене шукає і буде бити. Я щодуху побіг додому, кинувся до хліва і став виганяти овець. В цей час з хати вийшла мама, і я, навіть не давши ïй розтулити рота, закричав: «Мамо, почалася війна, Гітлер напав на нас», і додав, що про це я почув від людей на селі. Мама, певне, хотіла мене бити, але, почувши таку звістку, мовчки пішла назад до хати, а через деякий час повернулась назад з шматком коржа для мене і запитала, чого я такий брудний. Я ïй розповів все, як було – що мало не втопився в копанці.

Через тиждень стало відомо про наближення боïв до села. В колгоспі почали евакуйовувати трактори, худобу. З отарою овець відправили на схід і брата Олексу. 7 липня через Станіславку пройшли останні відступаючі червоноармійці. Один з них, мабуть, політрук, бо на рукаві в нього була зірка, зайшов до сусідки – бабки Передерчихи, побув там деякий час, а потім на коні поскакав через кукурудзи в сторону села Падрицово. Це було вранці, а вже вдень в село ввійшли румунські війська. Майже всі румунські вояки були взуті у постоли, поранені і, певне, старші за званням ïхали у критих возах, а рядові йшли пішки. Артилерію тягли воли – по дві пари на гармату. Мами в цей час не було вдома, в хаті сиділи тільки ми з сестрою Оленою, і, памʼятаю, що ми дуже боялися. Ми дивилися у вікно і побачили як із однієï підводи зіскочив чорний, як циган, солдат і вбіг у наш двір. Він зайшов у хлів, схопив порося, яке несамовито верещало, потім кинув його у підводу, сам туди заскочив і поïхав далі. Олена і я вибігли з хати, стали кричати і плакати, а колона тим часом продовжувала свій марш. Аж раптом біля нас зупинився вершник, певне, офіцер, і як ми зрозуміли, запитав в нас, що трапилось. Ми, як могли, стали пояснювати йому, що солдат забрав порося. Офіцер нарешті второпав і швидко поскакав вперед. Через кілька хвилин прибіг цей чорний солдат з поросям під пахвою, заскочив на подвірʼя і вкинув порося у хлів. Слідом прискакав офіцер і, коли солдат вийшов з хліва, він оперіщив цигана нагайкою на очах у всіх, хто рухався у колоні повз наш двір. На другий день мама розповідала, що румун зустрічала хлібом-сіллю одна тітка, яку звали Ольга-ряба.

Через деякий час, ближче до осені, повернувся брат Олекса з залишками отари овець. Він дійшов з евакуйованими тільки до Пʼятихаток, що у Дніпропетровській області, там фронт ïх наздогнав. Овець поділили між людьми.

***

«Господарювали» у нас румуни. В селі замість сільськоï ради стала «примарія», утворили поліцейську дільницю. В поліцію набрали місцевих чоловіків, причому частина з них були ті самі волоцюги, які над людьми знущались при розкуркуленні. Поліцією керував якийсь присланий кривий дядько з Молдавіï, призвіща його я не запамʼятав. Хліб зібрали з полів: кожен собі завозив на подвірʼя, складали в стіжки і потім молотили цепами. Дід Ананій з бабою повернулись у своя хату. До цього часу вони жили у онуки Наталіï. Чоловік Наталіï Максим на прізвище також Радзецький, якого хотіли заарештувати у 1937 році, втік на Кавказ, але там через деякий час помер від лихоманки-маляріï. Наталія лишилась одна з маленькими дітьми – Віктором (1934 року народження) і Надією (1936 року народження).

Якось, вже восени прийшла до мами жінка бувшого голови сільради Перевертня і сказала, що вона вибралась із нашоï хати. До речі, цього Перевертня, який нас розкуркулював, було засуджено у 1937 році за розтрату в кооперативі, яким він тоді керував. Мама ще деякий час не наважувалась повернутись у свою хату – все боялась, аж поки знов не прийшла бувша головиха і не сказала, що покинуту оселю почали розбирати люди. Нарешті у кінці вересня дід Ананій взяв волів і перевіз нас до рідноï хати, з якоï нас вигнали у 1932 році.

В грудні 1941 року, коли ми вже жили в своïй хаті, стався такий випадок. Вдома ми були вдвох з сестрою, дивимось – у двір зайшов румунський солдат з гвинтівкою і попрямував до хати. З буди вискочив наш пес Рябко і кинувся за солдатом, але той вже заходив у сіни. Тим часом сестра встигла закрити на гачок двері в кімнату, де ми були. Румун потягнув двері нашоï кімнати, але, звісно, відкрити не зміг. Тоді він зайшов в іншу кімнату – на другу половину хати, підійшов до столу. На столі якраз стояло накрите рушником деревʼяне корито – в ньому мама розчиняла тісто на хліб. Румун відкинув рушник і взяв з корита кусні сала, які там лежали, поклав сало у кишені шинелі і вийшов на двір, де вже чекав Рябко. Як тільки румун наблизився до собаки, той скочив на нього, збив з ніг і почав рвати. З шинелі і шапки полетіли лахміття, а румун борсався у снігу. Сало повипадало з кишень, гвинтівка також відлетіла в сторону. Нарешті румунові вдалось вдарити Рябка ногою, той заскавчав від болю і заліз в буду. А румун піднявся, взяв гвинтівку, прицілився і вистрілив у собаку, той підскочив і витягнувся. Солдат підняв шапку, розкидані кусні сала, трохи постояв роздумуючи (у цей час ми в хаті були ні живі ні мертві), а потім пішов з двору. Ми з сестрою вискочили з хати, підбігли до буди і побачивши, що собака мертвий, заплакали, бо дуже його жалкували. Вертаючись до хати, я підібрав в снігу не помічений румуном шматок сала. Iронія полягає в тому, що сало було з того самого підсвинка, якого вкрав у перший день окупаціï циганкуватий румунський солдат і якого він вимушений був повернути, виконуючи наказ офіцера. Видно судилося тому поросяті бути зʼïденим румунами.

У селі румуни відкрили школу. Учнів перевели на один класс назад. Нам викладали румунську мову і літературу, арифметику і географію. Згадую такий випадок. Якось на перерві ми під «керівництвом» Степана Бондаря, який постійно підбивав хлопців на всякі витівки, в увесь голос заспівали: «В Бесарабіï дощ іде, а в Одесі – слизько, тікайте постоли, бо чоботи близько» (в постолах ходили румунські солдати, а в чоботах – червоноармійці). Директор школи, на прізвище Малай, почув наші співи і, коли почався урок, наказав пʼятьом хлопцям, поміж них – і мені, стати на коліна на розсипану по підлозі пшеницю, тримаючи на витягнутих уверх руках товстезні книги-енциклопедіï. Так ми простояли на колінах 45 хвилин. Це покарання тоді здавалось нам дуже жорстоким, але все могло закінчитись для нас набагато гірше, якщо б про цю нашу витівку взнали румуни.

Як проходило життя в селі під час окупаціï? Румуни примушували людей обробляти землю: сіяти пшеницю, соняшник, кукурудзу, вирощувати овочі. Працювали колективом, як у колгоспі. Більшу частину зібраного врожаю румуни вивозили, але й людям дещо залишали, в усякому разі, за окупацію ніхто з голоду не помер. Крім того, що випадало за роботу, ще й крали з «колгоспних» полів. Зерно мололи вдома, у кожній хаті було своє жорно. Тримали худобу – корів, свиней, овець. Окупаційною владою вся худоба була взята на облік, і ïï заборонялось без дозволу забивати.

Пригадую такий випадок. Літом 1942 року молотили паровою молотаркою хліб в полі за селом. Наглядали за цим два румунських солдати. Снопи в барабан молотарки кидав один парубок – Володя Кобилюк. Його хтось відвернув, і він не встиг вкинути в барабан молотарки черговий сніп, молотарка загриміла на холостому ходу. В цю мить підскочив до Кобилюка румун і почав шмагати його нагайкою. Хлопець, не довго думаючи, всадив у груди солдата вила, якими кидав снопи, скочив з молотарки, кинувся до коня, що був привʼязаний поблизу, і поскакав у поле. Володя вже був далеко, коли інший солдат нарешті оговтався і, скинувши з плеча гвинтівку, вистрілив в його сторону, але марно. Чи вижив той поранений румун – невідомо, його возом відвезли у Рибницю. Поліція довго шукала Кобилюка, але він десь переховувався, доки його батько, який займав посаду у румунській адміністраціï в Рибниці, не заплатив комусь хабаря.

Згадую також, як восени 1942 року мене побив залізною палицею нотар (те саме, що й секретар) примаріï на прізвище Кабак Семен, родом з села Воронково (за 10 кілометрів від Станіславки), за те, що вівці, яких я пас, забігли до нього в город і поскубали капусту. А мамі довелось скуштувати 25 шомполів від румунського жандарма за відмову відправити мого брата Олексу на примусові роботи у Бесарабію. Брат оженився на початку 1943 року на Євгеніï Сліпенчук, ïм обом якраз тоді було по 20 років. В січні 1944 року в них народився хлопчик, якого назвали Віктором, але через місяць він помер.

Якось в кінці 1943 року мама, повернувшись з села, сказала нам – дітям, що вже недалеко Червона Армія веде боï. Однієï ночі, в січні 1944 року, увірвались в Станіславку партизани під проводом Костюка і наказали людям розібрати з комори зерно, яке румуни приготували до вивозу. Більше всіх наносили собі ті, хто жив близько біля комори і в кого було кому носити. Ми також собі трохи принесли, але в квітні 1944 року, коли вже повернулись радянські війська, було наказано здати все зерно, яке люди розібрали з комори під час партизанського нападу.

Вже було звільнено місто Котовськ, німці і румуни відступали. Велика частина зайшла в Станіславку. Це було 27 березня, сніг розтав, і повсюди була суцільна багнюка. В нашу хату напхалось багато німців, вони зламали паркан біля примаріï (бувшоï сільради) і почали палити дошками у грубці. Перед тим вони вони поховали у подвірʼï примаріï двох своïх забитих, яких завернули у великий домотканий чорний килим, що мама ховала під лавкою, закидавши різним мотлохом, але німці його знайшли.

Напалили німці в хаті так, що витримати було неможливо. Маму і мене загнали на піч, щоб не задихнутись, ми вийняли скло з віконечка, яке якраз було коло печі. Сестра Олена і Женя – жінка Олексія, сховалися на горищі, витягнувши за собою драбину. Всі дуже боялись німців, бо ходили чутки про те, що вони недобре поводяться з людьми. Брат утік з дому і переховувався десь за селом у лісі. Німці, розташувавшись в хаті, поскидали сорочки і почали бити воші, називаючи ïх «партизанами». Ще перед цим у хату зайшов один рудий німець і каже мамі: «Мамка, яйка!». Мама розвела руками і сказала, що яєць немає. Тоді німець відкрив дверцята шафи, заглянув туди і побачив великого горщика, витягнув його і поставив на стіл. У горщику був насипаний так званий «грис» – відходи, які утворюються, коли мелять зерно. Німець розгорнув той грис і, побачивши, що під ним лежать яйця, від задоволення аж розреготався. Взяв яйце, надбив його і почав пити, але зразу же скривився, бо то було качине яйце. Виклавши з горщика верхній шар яєць, він, нарешті, добрався до курячих і став одне за одним ïх бити і пити. А мама, дивлячись на нього, стиха його проклинала: «А щоб ти подавився тими яйцями! Я ïх на пасху збирала!». Рудий німець набрав у кишені шинелі ті яйця, що залишились, і пішов з хати, примовляючи: «Нема курки, нема яйка, до свіданія хозяйка! Нема сала, нема «люк», до свіданія Кременчук!». А мама йому навздогін: «А щоб тебе розірвало, а щоб ти здох!».

Уже пізненько, коли німці трохи вгамувались, я зліз з печі, бо закортіло надвір. У дворі стояла німецька машина з покритим брезентом кузовом. Я заглянув під брезент і побачив, що в кузові крім каністри і камери для колеса, нічого не було. Я поцупив то добро і сховав у соломі. Каністра ця донині лежить на горищі хати, а з камери я потім робив постоли.

Цілу ніч кругом села стояла стрілянина, за пʼять кілометрів від Станіславки над станцією Ковбасна висіли так звані «ліхтарі», навішані нашими літаками, які бомбили станцію. Рано-вранці німці заполохано стали збиратись, за кілька хвилин завели машину і поïхали. Мама позвала з горища Олену і Женю, які там мало не замерзли, бо вночі вдарив добрячий мороз. Згодом через Станіславку зі сходу, із сторони села Нестоïта, стали летіти снаряди, ми сховались біля хати в ямі з-під картоплі, дуже було страшно. Вдень, десь о 12-й годині, недалеко від нашоï хати, на вулиці Пересип, зупинились німці, зайшли у двір до одноï тітки і стали виводити корову. Тітка вчепилась в мотузок, яким була привязана корова, і, як могла, опиралась. У цей момент підскакали на конях люди у німецькій формі і почали стріляти по тим німцям, які відбирали корову. То були перевдягнені наші розвідники. Вони вбили двох німців, а третій – втік, кинувши гранату, осколком якоï його ж самого і було поранено. Шкутильгаючи, цей німець почвалав із села. А розвідників і слід простиг – вони поскакали в сторону Ковбасноï. Добре, що більше німці не підійшли, бо вони могли б за своïх вбитих солдат спалити вулицю чи навіть все село. Сусід цієï жінки – Красовський, швидко викопав на межі свого городу яму, в якій поховав вбитих німців, знявши з них військову форму і засипавши кукурудзинням перед тим, як закопати. Весь цей випадок ми, хлопчаки, які не могли всидіти на місці і лізли у всякі халепи, бачили на власні очі.

Після обіду 28 березня в село нарешті увійшли червоноармійці. Вони проходили повз нашу хату, а мама виносила ïм поïсти те, що в нас було. Я стояв з мішком тютюну і роздавав тютюн бійцям. Мішок за декілька днів до цього я приніс із станціï Ковбасна, знайшовши його в розбитих нашими літаками вагонах. Біля мене зупинився один – видно старший, бо мав на погонах декілька смужок, взяв тютюну, подякував, пожартував і пішов далі. Бійці вже піднялись вгору за село в чисте поле, аж раптом налетів німецький літак і на бриючому польоті почав розстрілювати червоноармійців, а ïм не було де сховатись. Через деякий час повз хату в зворотньому напрямку пройшов той самий сержант, що жартував зі мною. Голова у нього була перевʼязана бинтом, крізь який проступала кров, він був весь блідий. Мені сказав: «Видишь, как на войне, только что я проходил мимо вашей хаты, ты угощал меня табаком, а теперь я раненый, а многих убил фашистский стервятник».

На другий день після звільнення на Станіславку скинув бомби фашистський літак. Він цілив у дідову хату, де розташувався штаб арміï, а поряд, в нашій хаті, були звʼязківці. Навів цього літака німецький лазутчик, що ховався на горищі хати Подрушняка, котрий був при румунах старостою. Цього німця спіймали, розстріляли і закопали у глинищі біля хати Проходів. Зараз це глинище зрівняли, на його місці город. Три бомби впали за сто метрів від дідовоі хати: одна – на край дідового городу, друга – на подвірʼя хати Бацури, третя – в город сусіда Навроцького. Ще одна бомба впала за 25 метрів від штабу, але не вибухнула, я знаю місце, де вона до цеï пори лежить глибоко в землі. Дві бомби впали коло хати Галущихи і теж не вибухнули.

***

Отже, село наше звільнили, і польовий військкомат мобілізував наших чоловіків-односельців. Пішов на фронт і брат Олекса. Головою сільради став єврей – Орин Давидзон, який до війни працював в сільскому кооперативі. Він не встиг евакуюватись і переховувався в селі всю окупацію, навіть деякий час – у нашій хаті на печі. Десь через місяць в Станіславку з фронту приïхали два офіцери для заготовки харчів. Вони зупинились в нашій хаті. Через день один з офіцерів питає у мами: «Хто цей голова сільради?». Мама відповіла, що голова сільради Давидзон дуже пережив в окупацію, переховувався. А інший офіцер каже: «Ти диви, він – пережив: зберіг свою шкіру, всі сільські чоловіки пішли на фронт, а він влаштувався головою сільради». Через два дні Давидзон зник – офіцери, відʼïжджаючи на фронт, посадили його до себе у машину, і більше ми його не бачили.

Один раз у нас на деякий час зупинились на постій два офіцери СМЕРШу. В хату солдат заніс велику сулію із спиртом і тушку теляти. Мама наготовила ïм ïсти, і ці смершівці цілий вечір пиячили. Я крутився коло них, і вони мені налили чарку, я думав – то вода, перехилив одним махом і почав задихатись, вони зареготали, але змусили випити кружку води. Мені трохи полегшало, але я спʼянів і швидко «відключився», тільки чув, як мама з ними сварилась за те, що напоïли дитину.

Настала пора орати і сіяти. I це робили ми – хлопці, які були ще не призовного віку, і жінки. Я пішов в погоничі до Миколи Мельника, якого призначили за старшого. Коней наших кликали «Горох» і «Валет», ïх лишили наступаючі війська, бо коні були зовсім сліпі. Iнколи хлопці знущались з них, кричали: «Горох (чи Валет) – яма!», і кінь сразу ж зупинявся. Дуже важко було працювати, тракторів не було, орали також і коровами, а то й жінки впрягались. Навчання в школі розпочалось тільки пізно восени.

Фронт влітку 1944 року був вже в Румуніï (під Ясами), там, в запеклих боях, загинуло багато наших земляків. Iз фронта ми одержували листи-трикутники від брата Олекси, він писав, що воює, був два рази легко поранений і контужений. А при штурмі Будапешту 13 лютого 1945 року його поранило важко. В госпіталі він пролежав кілька місяців, а коли вилікувався, вже після перемоги над Німеччиною, його відправили на Схід – на війну з Японією.

Потім він розповідав, що більше наших солдат загинуло в монгольских і маньчжурских пустелях і степах від безводдя, ніж від куль японців. Воду час від часу скидали з літаків у гумових резервуарах, але більшість ïх розбивалось від удару об землю. Йшли вони довго, нарешті показалось озеро. Всі побігли до озера, набрали у каски води, але, пригубивши ïï, зразу ж випльовували – вона була солона, як ропа. Рятувались від спраги також тим, що вбивали коней, іншу худобу і пили ïх кров.

Після перемоги над Японією брата демобілізували, але не зразу, а майже через рік. Увесь цей час чомусь від нього не було ніяких звісток – останній лист ми одержали з госпіталю в Угорщині. Олекса повернувся з війни інвалідом, з трьома осколками в грудях. Це сталось 3 липня 1946 року. Рано вранці він прийшов із станціï Ковбасна, постукав у вікно і зайшов до хати, тримаючи в руках огірки, що зірвав на городі. Яка це була незабутня зустріч! Ми його вже й чекати перестали. В цей час було дуже погано з хлібом, в колгоспі давали 200 грамів ячменю на трудодень. 1944-1946 роки були неврожайними через посуху, а той хліб, що вродив, вивозили до зернини, вже починався голод. Рятували людей тільки присадібні ділянки. А брат привіз з собою дві двокілограмові хлібини, три банки американськоï тушонки: одну велику і дві малих. Зібрались сусіди на зустріч, знайшовся і самогон. Запитання сипались одно за одним, двері не зачинялись – люди заходили і виходили. Розмовляли, плакали, згадуючи тих, хто вже не вернеться. Все поïли, що на столі було – люди вже давно не бачили хліба, а тим більше, консервів. Я до цього дня памʼятаю, як пахнула та тушонка.

***

Від голоду помер в березні 1946 року дід Ананій. Бабка Агафія, яка жила у онуки Наталіï, пережила його на один рік. Настав час, коли в хаті не було нічого – ні хліба, ні солі, зовсім ніякоï ïжі. Мама ходила на заробітки по людям і інколи приносила склянку кукурудзи чи жита. Зерно пускали на жорна і варили баланду. Олекса ïздив в Західну Украïну за продуктами: обмінював там пряжу, яку брав з дому, на картоплю чи зерно, працював у людей по хазяйству, заробляв, як міг. I це воïн, який воював за Вітчизну, тричі був поранений, повернувся додому, нагороджений орденами та медалями, а вдома мав вмирати з голоду! Де правда?!

У лютому 1947 року брат вернувся із поïздки в Західну Украïну чорний і голодний, зайшов в хату і каже «Привіз мішок картоплі, але донести не мав змоги – лишив на станціï Ковбасна у дядька Бузовського». Ми з Олексою взяли санки і пішли на станцію. Погрузили мішок на санки і рушили не через місток, а навпростець, щоб скоротити відстань. Дійшли до річки, а річка розлилась, бо кілька днів перед тим стояла відлига. Але вночі знову був мороз, і вода замерзла. Коли ми ступили на лід, брат зразу ж провалився, виліз, вилив воду з чобіт і каже мені: «Повертатись на міст не будемо! Форсуємо річку тут! Ти не проламаєш лід, бо легкий, будеш ззаду штовхати сани, а я буду ïх тягнути за мотузок, лежачи на льоду і рухаючись по-пластунськи!». Так ми перебрались через річку, вийшли нагору, потім – вниз і незабаром добрались додому. Внесли мішок у сіни, нас зустрічали мама, Олена, Женя. Вони дуже переживали, що нас так довго не було. Олекса каже мамі: «Скоріше ставте варити картоплю!». Коли мама стала брати картоплю з мішка, вона охнула: «То вона ж мерзла, гримить як горіхи!». «Так, каже брат, - я ïхав на відкритій платформі. I це ще добре, що я привіз, бо у інших мішки гачками скидали на станціях і навіть на ходу голодні люди, які перетворились на грабіжників». Нарешті мама зварила картоплю, висипала ïï на стіл, і ми накинулись на неï. Але я коли вкусив ïï, мені стало недобре – зварена замерзла картопля була дуже несмачна! Хоч би трохи солі до неï! Але ми вже давно забули про сіль.

Як не було тяжко, але я ходив в школу. Iнколи мама давала мені з собою картоплину або кусок макухи. Ми приходили в школу заздалегідь, і ті, хто мав з собою щось поïсти, викладали на стіл. Мітя Костік, який верховодив у класі, ділив все принесене між нами. Були такі, що нічого не приносили, але Мітя ділив на всіх. Тільки Федіру Мельнику не давав він нічого, примовляючи: «Ти і вдома поïси, але щоб кожного дня носив хліб чи коржа». Мельники не голодували, бо дядько Панас Мельник завідував складом «Заготзерна» на станціï Ковбасна і, звичайно, тягав зерно додому.

Настала весна 1947 року. Люди пухли від голоду, багато померли. Через Станіславку йшли з Бесарабіï молдовани – чорні і опухлі. Коли у них питали, куди вони йдуть, вони відповідали: «На Дóнбас». Ті бідні люди просили щось поïсти, але марно – наші односельці самі не мали нічого, щоб з ними поділитись. Нарешті появилась перша зеленина. Ми шукали кропиву, квасець, і мама варила ріденьку баланду, в яку, коли було, добавляла змелене на жорнах зерно. Ні оліï, ні жиру ми вже давно не бачили. Правда, Олекса примудрувався ловити голубів і горобців, які на ніч збирались у стрісі нашоï хати, тоді і вони йшли в баланду. Не було ніякого мила, мама прала одежу, застосовуючи воду, в якій було розчинено попіл бадилля соняшнику. До цього голодного лиха ще й в кінці 1946 року в селі спалахнула епідемія тифу. Я також захворів, мене відвезли в лікарню в Нестоïту, де я пролежав півтора місяці, балансуючи між життям і смертю. Температура була більше 41°, до голови прикладали лід.

Нарешті зацвіли садки. Бувало, вилізеш на яблуню, грушу, вишню чи сливу, нарвеш цвіту і ïсиш. На деревах вишень і слив був так званий «клей», якого я також здирав і ïв. Коли вже зівились перші колоски пшениці чи жита, то іх зривали і з мʼяких зерен варили солодкуватий «кандьор». Згадую, як після молотьби жита, на жорнах змололи першу муку, мама спекла житній хліб на листках капусти, я дотепер памʼятаю смак цього хліба.

Страшний голод лишився позаду, але й в 1947 році була посуха і неврожай. Знову на трудодень колгоспникам майже нічого не видали – все зібране, як і попереднього року, вивезли. А тих, хто насмілювався щось вкрасти в колгоспі, суворо карали – навіть за збір колосків з поля після жнив засуджували на 5 років. Але люди вже якось перебідували цей рік за рахунок своïх городів. У нас город був у низькому, відносно вологому місці, тому того року ми зібрали непоганий врожай жита, картоплі, овочів.

***

У 1948 році я закінчив переростком 7 класів нашоï школи і поïхав в Одесу поступати в технікум харчовоï промисловості. Коли я поступав, то жив у далеких родичів, які приняли мене з моïм односельцем Федіром Мельником на квартиру тільки на час вступних екзаменів. Ми поступили, але гуртожок нам не дали, грошей на те, щоб винаймати житло не було, і ми з Федіром покинули технікум і повернулись додому. Додам, що в Одесу і назад ми ïздили без квитків – «зайцями», бо грошей на квиток також не було.

Пішов я вчитись далі у восьмий клас у Воронківську украïнську середню школу Рибницького району Молдавіï, бо в Станіславці була тільки семирічна школа. Зі мною вчились ще два хлопці із Станіславки – Толік Климчук і Толік Шерстський. Ходили ми до школи пішки, а це – більше 10 кілометрів в один кінець. Iнколи добирались додому з школи товарняком до станціï Ковбасна, з поïзда скакали на ходу, бо він на станціï не зупинявся, а потім вже пішки йшли додому – всього 5 кілометрів. Коли наставали холоди, з листопада до квітня, жили в хаті-гуртожитку коло школи. Паливо діставали на станціï Воронково (крали з вагонів вугілля), по черзі господарювали: палили, прибирали в кімнаті і варили ïсти з харчів, що нам дали з дому. Контролювала нас класний керівник Ніна Михайлівна Гірченко-Федоренко, вчитель хіміï і біологіï, яку ми дуже поважали, бо вона була справжнім педагогом і хорошим вчителем. Одного разу, прийшовши в школу, ми побачили стінну газету, яку сміючись роздивлялись учні. В газеті була карикатура, а внизу написано: «Наші славні хлопці – Толя, Толя і Максим, посідали серед хати, грають в карти і пускають з носа дим». За грою в карти і курінням нас «застукали» напередодні. Варто сказати, що в ті роки, коли я вчився у 8-10 класах, за навчання потрібно було платити чималі для села гроші – 150 карбованців на рік, але ми всі втрьох були без батьків і навчались безоплатно….

---

Автор спогадів – Максим Герасимович Кабак, народився у 1932 році в селі Станіславка Котовського району Одеськоï області. У 1955 році закінчив Одеський педагогічний інститут іноземних мов. Працював вчителем у Терно-пільській області та Молдавіï. У 1962-1983 роках служив у Радянськоï Арміï в Німеччині, Украïні і Далекому Сході. Зараз мешкає у місті Коростень Житомирськоï області