What is the return policy?

Most unopened items in new condition and returned within 90 days will receive a refund or exchange. Some items have a modified return policy noted on the receipt or packing slip. Items that are opened or damaged or do not have a receipt may be denied a refund or exchange. Items purchased online or in-store may be returned to any store. Online purchases may be returned via a major parcel carrier. Click here to initiate a return.

How long does it take to process a refund?

We will reimburse you for returned items in the same way you paid for them. For example, any amounts deducted from a gift card will be credited back to a gift card. For returns by mail, once we receive your return, we will process it within 4–5 business days. It may take up to 7 days after we process the return to reflect in your account, depending on your financial institution's processing time.

Уважаемые посетители! Если вы имеете какую-либо информацию о человеке или родных - присылайте. Давайте вместе наполним сайт информацией.

Запорозький зимівник.

О.Л.Олійник

Передмова

Історія запорозького козацтва має досить солідний історіографічний доробок. В різні часи особливий інтерес дослідників викликали питання військового, адміністративного і особливо господарського устрою Запорозьких Вольностей. В той же час в історії Запорозького козацтва чільне місце посідає запорозький зимівник. Фактично немає жодної праці з історії Запорожжя, де б не було йому приділено уваги. Зимівник розглядають в контексті політичного, адміністративного, економічного розвитку. За визначенням Д.І.Яворницького зимівчанин – це запорозький господар “у справжньому розумінні слова”.

На Запорозьких Вольностях зимівник є основою добробуту запорозького козацтва. Він невід’ємний атрибут Запорожжя. Важко уявити байрак або запорозький степ без зимівника. А “де байрак, там і козак”, а вже через це – “козацькому роду, нема переводу”.

Появившись разом з виникненням козацтва зимівник виступає своєрідним охоронцем традиційного устрою. І це зрозуміло. Зимівниками “сідали” переважно старі козаки, які вже були не в змозі нести службу. А саме вони, так звані “старики”, були носієм традиційного устрою Запорожжя. Та й сам зимівник вже своїм існуванням являє собою традиційну форму організації Запорозьких Вольностей.

Третій випуск “Запорозької спадщини” репрезентує досить цікаве дослідження О.Олійника “Запорозький зимівник”. Маємо одну з небагатьох спроб комплексного підходу до розгляду такого феномену запорозької історії як зимівник. Вважаємо, що пропонована праця прислужиться всім, хто цікавиться історією запорозького козацтва.

В.К.Козирєв,

директор Культурного Центру “Хортиця”,
відповідальний редактор “Запорозької спадщини”.

На зміст

Вступ

Точно визначити місце якогось конкретного об'єкту в загальноісторичному контексті досить складно. Особливо тоді, коли цей об'єкт досить динамічний і несе на собі не одну функцію. Саме таким і є запорозький зимівник. Його роль і значення протягом всієї історії Запорозького козацтва постійно змінювались. Як органічна і невід'ємна складова частина інституції козацтва, зимівник разом з ним проходив досить складний і інколи суперечливий шлях свого становлення. Зазнаючи відчутних впливів різних суспільно-політичних факторів, зимівник і сам в свою чергу, як досить важливий економічний важіль, побіжно впливав на політичні процеси. І не тільки на території Вольностей, а й за її межами. Найбільш відчутними ці обопільні впливи були в Україні, де після Визвольної війни 1648-1657 р.р. домінувало дрібне землеволодіння, багато в чому подібне до зимівничо-хутірського землеволодіння в Запорожжі. Бурхливий початок XVIII ст. був вкрай несприятливий, як для Запорожжя, так і для України в цілому. Чергова невдача в національно-визвольних змаганнях тяжко вдарила перш за все по Запорожжю - найактивнішій силі в цих змаганнях. Знищивши Чортомлицьку Січ і не маючи змоги припинити існування зимівників, царат перш за все обмежив, наскільки зміг, контакти між мешканцями підвладної їм території України і розташованими на території Вольностей зимівниками. Будь-які спроби контактів з того чи іншого боку жорстоко карались, про що маємо непоодинокі свідчення [56;45.]. Послабивши в такий спосіб перш за все економічні контакти між Запорожжям і Україною, влада фактично позбавила зимівчан одного з традиційних ринків збуту і ринків робочої сили. І цим сильно підірвала економіку Запорожжя. Безпосередньо впливати на контакти між зимівчанами і січовиками, які тепер були під юрисдикцією Порти, Росія не могла. Тому застосовувалися більш "дипломатичні" методи. Одним з головних методів стає нацьковування зимівчан на січовиків, про що маємо "глухі" відомості [40;11]. На жаль, цей період історії козацтва залишається недостатньо дослідженим, і тому, які саме були причини конфлікту, нам поки що невідомо. Хоча, як видно з документу, економічний аспект конфлікту був далеко не другорядним.

Після переходу Війська під опіку Порти суцільний живий організм Запорозьких Вольностей виявився розірваним і довго існувати в цій штучно створеній ізоляції не міг. Ні Січ без зимівників, ні зимівники без Січі довго існувати не могли. Січ була фактично позбавлена економічної основи свого існування і жити тільки за рахунок сезонних промислів січовиків і жалування від Порти не могла [15;493]. Зимівчани з втратою Січі були позбавлені не тільки головної "біржі праці", звідкіля завжди, в разі потреби, поступала значна частина вільних і випробуваних робочих рук, а й одного з споживачів своєї продукції. Крім того, вони були позбавлені головного торговельного посередника в міжнародних торговельних справах. Але найголовнішим було те, що зимівчани залишилися без своїх захисників.

Як наслідок, маємо зміцнення проросійської партії в середовищі Олешківських січовиків, що з кожним роком зміцнювала позиції. Врешті-решт через 24 роки ця партія перемогла, і Січ знову перебралася на старе місце - в межі формального володіння Російської імперії. З боку Росії дозвіл на повернення подавався як "высочайшее прощение", а тому обставлявся рядом вимог. Одною з головних вимог була присяга на вірність царю, яку запорожці в своїй історії склали вперше. Подібного вони ніколи раніше не робили ні за часів Переяславської ради при гетьмануванні Б.Хмельницького [7;248], ні за часів його наступників, які приносили клятву за запорожців, як за своїх формальних підданих.

Потрапивши в більш міцні, ніж до того, обійми імперії, запорожці мусили значно поступитись своїми традиціями і звичайно не могли не перейнятись деякими новими для себе законами і явищами. Ці нові тенденції були зумовлені не тільки політичними, а й економічними чинниками. Залежність від центральної Російської влади повинна була рано чи пізно викликати значні протиріччя у всіх галузях життя запорожців і навіть відбитися на їх світогляді і ментальності. Єдиний спосіб уникнення загострення цих протиріч і конфліктів полягав в поступовому пристосуванні до нових умов життя під сильнішим сюзереном. Таке пристосування призводило до значних змін в основних козацьких інституціях, які не тільки не відповідали вимогам державного устрою Росії, а навіть суперечили їм.

Звичайно, що ці зміни відбились перш за все на козацькій старшині. Відтепер російський державний абсолютизм стає для старшини яскравим прикладом і більш ніж цікавою тенденцією узурпації влади однією людиною. Останній кошовий П.Калнишевський, обіймав цю посаду двічі на протязі 12 років. Неодноразово переобиралась на старшинство і одна й та ж група козаків. Не випадково, що багато хто з попередніх дослідників вбачав в цьому очевидні тенденції до узурпації влади [48;85]. Хоча, з іншого боку, цілком зрозуміло, що протистояти централізаторським тенденціям можна було лише в такий же централізаторський спосіб.

Ще однією особливістю цього періоду було загострення взаємостосунків між старшиною і товариством, що особливо яскраво відбилось в заколоті 1768 року [85;233]. Історики попередньої епохи змушені були в цьому заколоті шукати лише загострення так званої "класової боротьби" і пояснювали її лише наростаючим класовим розшаруванням. Але це не зовсім так. Заворушення, як свідчать документи, були викликані суперечливим станом, в якому опинилася запорозька старшина, і наростаючими антимосковськими настроями [85;233]. Ця старшина, з одного боку, мусила бути провідником і виконавцем політики царату на території Вольностей, а з іншого, як обрані представники козацтва, мусила відстоювати традиційні козацькі вольності і інтереси. Узгодити і поєднати ці дві вимоги старшина ніяк не могла. А тому, розбещена царськими посулами і подачками з одного боку, а з іншого - певним острахом перед свавільним товариством і розумінням необхідності вживання в нову систему, як гаранту виживання взагалі, січова адміністрація проводила не тверду, маятникову політику, що не могло влаштовувати вимоги жодної з сторін, між якими, наче в лещатах, опинилась старшина. Вона розуміла, що впливати без ризику для себе на центральну владу не можна, то залишається пристосувати до неї своїх підлеглих. Іншого шляху просто не існує. З огляду на це, в очах товариства, адміністрація все частіше постає як зрадниця їх інтересів, і останні починають шукати нові і відновлювати старі форми стихійної протидії старшині. Це і вилилось в загострення протистояння на Січі і в значному поширенні в цей час гайдамацького руху.

Гайдамацтво спирається на давню і досить впливову козацьку інституцію - зимівник. Саме зимівник стає осередком цієї боротьби. Підсилені зростаючим наступом центральної влади на землі Вольностей і намірами січової адміністрації посилити свій вплив на зимівчан, останні тепер часто поєднують в собі зимівчанина вдень і гайдамаку вночі. І навіть частково залучають до "співпраці" ще одну старовинну і впливову інституцію - курінну отаманію, яка в економічному відношенні була більш ніж січова старшина залежна від аграріїв-зимівчан. До того ж сама старшина прагне стати найкрупнішим землевласником. Водночас вона намагається якнайбільше зосередити в своїх руках не тільки військові і політичні, але й економічні важелі приборкання січового товариства і на власному прикладі очолити рух зимівчан у вигідному для себе напрямку - капіталізації і збагачення. Однак все це аж ніяк не співпадало з прагненнями центральної російської влади. Влада це вчасно зрозуміла і взагалі ліквідувала цю тенденцію - зруйнувавши Січ і ліквідувавши Запорозьке Військо.

Слід побіжно окреслити зовнішні, опосередковані впливи, які аж ніяк не можна вважати слабкими або другорядними. З огляду на все більш занепадаючу роль Січі як виразника і оборонця інтересів всього козацтва, і разом з тим все більш міцніючими економічними позиціями зимівників, активність зимівчан в стосунках з сусідніми народами все більш зростає.

Турецька імперія і її васал - Кримське Ханство переживало в цей час нелегкі часи втрати своїх колишніх позицій і впливів. І тому їх населення вже не могло як раніше користуватись плодами колишньої могутності і авторитету держави. Воно само шукало собі у найближчих сусідів сторонніх засобів задоволення перш за все своїх економічних інтересів. З 40-х років XVIII ст. Османська імперія зазнала найбільш сильного економі-чного удару від так званих "капітуляцій"- торговельно-економічних пільг, які в односторонньому порядку дарувались, а точніше виривались сильними країнами у слабіючої Порти. В числі таких країн "виривателів" була і Росія. "Капітуляції" гарантували мізерне оподаткування імпортних товарів і звільнення іноземців і найближчих сусідів від податків. Вони також гарантували право іноземних торговців розраховуватись будь-якою валютою за вигідним для них курсом [44;73]. Запорозькі купці, як піддані Російської імперії, в повній мірі використовували ці привілеї, що приносило їм солідні прибутки. Важливо зазначити, що подібні пільги запорожці мали і раніше, ще за часів гетьманування Б.Хмельницького, коли було підписано угоду між гетьманом і султаном, де головна увага приділялась саме рівноправним і взаємовигідним торговельним стосункам [50;165]

Аналогічні процеси протікали і на заході - в Польщі, яка після першого розподілу в 1772 році починає перетворюватись на другорядну європейську державу, і для якої стає характерна не тільки економічна, а й національна криза. Поєднання цих кризових явищ і породило новий спалах гайдамаччини на українських землях.

Таким чином, на життєвій арені Запорозького козацтва періоду Нової Січі активно діяли чотири сили: січова адміністрація, січове товариство, зимівчани-хуторяни і центральна російська влада. Саме їх взаємостосунки живили всі процеси внутрішнього життя запорожців. Саме в цих процесах міститься розуміння всіх глобальних перетворень, які протікали в козацькому середовищі в останній період його існування, і які в той же час і призвели до остаточної ліквідації Запорозького устрою.

Чи не найважливішу роль в цих процесах відігравав зимівник. Зміни, що відбувалися в Запорозькому зимівнику, як економічному та організаційному осередку, тягли за собою значні, навіть революційні перетворення, не тільки в економічному, а й в соціально-політичному житті Вольностей.

На зміст

Перші кроки господарського освоєння Запорозьких Вольностей

Кожен народ має свої особливості, які сформувались під впливом певних геополітичних умов життя і господарювання. Саме такі особливості відрізняють той чи інший народ від решти. Одною з таких особливостей українського народу є хутірська форма землеволодіння. Ця особливість була настільки помітною, що навіть примусила окремих видатних громадсько-політичних діячів України говорити про хутірську психологію українців. З іншого боку це дало підставу говорити про відчуженість і другорядність історичного життя українського народу. Територія Запорозьких Вольностей в цьому відношенні не була винятком в загальноісторичних процесах, хоча звичайно і мала деякі свої особливості.

Відомо, що на території Вольностей хутори називались зимівниками. Їх поява тісно пов'язана з становленням самої інституції козацтва, яке в своїй основі і в своєму початку носило виключно господарські підвалини, а не мілітарні. Самі запорожці своє походження пояснювали саме господарськими потребами. Про це свідчать деякі переказані ними легенди, в яких свій початок запорожці виводять від хлопчиків-скотарів або рибальських артілей [60;376-378]. Виникнення зимівників зумовлено колонізацією степових просторів Причорномор'я, а не мілітарними змаганнями між осілим землеробським населенням лісової смуги і кочовим світом, як це подавали деякі попередні дослідники козацтва.

Питання про час виникнення зимівника і на сьооді залишається відкритим. Найбільш вірогідно, що зимівники виникають з першими козаками, які йшли в степ на промисли і змушені були лишатись тут на зимівлю, де зберігали, обробляли здобуте і готували різні знаряддя й реманент до наступного сезону. У всякому разі, саме так подає нам перший опис козаків відомий польський хроніст Мартин Бєльський: "козаки на низу Дніпра займаються ловлею риби і там же сушать її на сонці без солі, проживаючи там лише влітку, а на зиму розходяться в ближчі міста, заховавши свої човни в безпечному місці на одному з островів і залишивши там декілька сотень чоловік на кошу, як вони кажуть, на сторожі" [35;1358]. В щоденнику Еріха Ласоти, який перебував на Січі в 1598 році, згадуються 12 вбитих татарами хуторян (Land kosaken). І крім того, наводиться лист самих запорожців до Рудольфа ІІ, де йдеться про можливість "виставити 6 тисяч відбірних козаків, не рахуючи хуторян (Landtvolck), живущих на кордонах" [36;28,49].

Зрозуміло, що явище виникає набагато раніше ніж люди дають йому назву. Інколи вона запозичена і з часом, в процесі трансформування, стає невпізнанною, губить первісний зміст і врешті-решт потребує детального тлумачення. А інколи термін добирається досить вдало, й точно відзеркалює суть, не потребуючи ніяких тлумачень. Яскравим прикладом цьому можуть служити терміни "козак" і "зимівник". Перший в свій час викликав досить палкі суперечки в дослідників і потребував детального тлумачення, тоді як другий не потребує ніяких пояснень. Власне ці терміни з'являються майже одночасно, хоча явище, яке їх породило набагато старіше і знайти його початок сьогодні, поки що неможливо. Хоча звичайно це не означає, що не слід робити бодай жодних спроб логічної реконструкції тогочасних процесів.

Ватаги добичників-колонізаторів з'являються в північному Причорномор'ї разом з початком литовської експансії. Спираючись на розсіяний в степах слов'янський елемент, відновлюють господарське освоєння цих південних територій колишньої Київської Русі, створюючи для цього штучні осередки, бази-коші. Особливий інтерес викликають саме ці артілі чи ватаги, які створювали подібні осередки. А саме: хто і за якими принципами їх комплектував, в яких територіях вони набирались, хто входив до їх складу і на яких умовах, як розподілялись обов'язки і на чому грунтувались взаємостосунки членів цих артілей.

Не заглиблюючись на причинах, що викликали до життя таку форму господарювання як добичництво чи уходництво, а пізніше козакування, логічно було б розпочати з тих умов, в яких випадало діяти цим ватагам. А по тому зразу ж зазначити, що це підприємство було під силу виключно дужим фізично і відповідно підготовленим психологічно людям, бо й для пізніших, вже козацьких часів ці якості були вирішальними. Неабиякого значення мали і певні моральні якості. Але і цього було замало для кожного окремого підприємця, щоб вижити в степах. Ці якості треба було багаторазово перемножити, що можливо було в разі об'єднання окремих підприємливих, фізично дужих, відважних і кмітливих людей в "юрт", як тоді називались ці ватаги (сучасне - "гурт"), для спільних дій. Вижити в степу міг чоловік сильний і відважний. Сувора природа загартувала його, привчаючи спокійно переносити всілякі тілесні страждання [2;24]. Зрозуміло, що людина, котра не відповідала умовам, які ставило перед ним степове середовище, тобто сама природа, приречена була на невдачу або навіть загибель. Мав відбуватись звичайний природний відбір. А оскільки знайти особу, яка б єднала в собі ці якості було не легко, то гарантом виживання і успіху було поєднання цих якостей в гурті. Щоправда, ті самі умови значною мірою впливали на подальший розвій і вдосконалення певних якостей окремого промисловця і всього гурту, закладаючи певні норми поведінки, правила, традиції, формуючи своєрідну ментальність, психологічний тип. Як писав в свій час один з дослідників Запорожжя Д.Апостолов: "необхідність бути постійно на сторожі розвивала гостроту почуттів, і степовий мешканець міг по ледь помітному сліду вистежити звіра і відкрити ворога, він знав рідний степ як свою пазуху. Вони стали такими витривалими, що могли харчуватись одними корінням, жолудями, рогами і копитами тварин, цілими днями не злазити з коня, перепливати річки і навіть пороги. Смерть постійно загрожувала їм у всіх виглядах, зробивши їх відважними і безтурботними, звичка у всьому покладатись на себе розвила в них любов до волі і незалежний характер"[2;47]. Чим більше людина знаходилась в таких умовах, тим глибше вкорінялись в ній ці якості.

З актових матеріалів і з тогочасних міських люстрацій ми бачимо, що такі гурти формувались переважно з мешканців Києва, Канева і Черкас, хоча багатства степу приваблювали сюди і мешканців Волині, Поділля, Галичини. Згадаймо про ватаги киян і черкасців, які в 1492 році напали під Тягинею на турецький корабель, а через два роки "козаки з Черкаського городка потоптали" московських послів [26;60] Ті ж черкасці "мали свої входи на дніпровських порогах і притоках Дніпра від Ворскли до Самари, куди і відправлялись озброєними ватагами, тобто артілями" [21;169]. В XVI столітті береги Ворскли й Хорола - це "уходи київських, канівських й черкаських козаків - тут вони займались звіро-риболовством" [5;564]. Краще них ніхто не знав кордонів, а тому саме їм і доручено було їх визначати і встановлювати. В 1540 році саме вони - "старі кияни, черкасці та канівці" й змогли детально описати кордони, згадавши, що відбувалося ще за часів князя Семена Олельковича (1455-1471) під проводом черкаського намісника Свиридова [26;60].

Але чи означало це, що члени ватаг були мешканцями міст, тобто були міщанами, чи мається на увазі не місто чи містечко, а місцевість? За думкою О.Я.Єфименко, це населення було міським тільки за місцем проживання, насправді ж воно було сільським за формами господарювання і ховалось за міськими мурами лише в разі небезпеки [21;169]. Однак це аж ніяк не проливає світло на поставлене питання. Навряд чи ремісники або торговці міст могли дозволити собі надовго кинути свої справи заради вигідного, але не завжди певного прибутку від "уходів". Власне як і селяни не могли покинути свої наділи без догляду не зібравши врожай. "В акті 1499 року,- пише П.Куліш, - ці підприємці називаються козаками і відрізняються від купців, котрі приїхавши до Київа, зупинялись як і козаки на подвір'ї" [34;43]. Отже, і серед міщан і серед селян тієї чи іншої території повинна була існувати якась резервна група чи "армія праці" з безземельних селян, або з збанкрутілих торговців чи ремісників. Саме з цієї "резервної армії праці" і вербувалися ватаги в кожному конкретному регіоні. Інша справа, хто ініціював збори такої ватаги.

Для формування ватаги потрібно було мати авторитет, а його гарантами могли бути, по-перше, влада вищого над нижчим, по-друге, кошти, і по-третє, досвід, який мав вирішальне значення. Ідеалом було поєднання всіх цих умов в одній особі. Як відомо такими особами були старости прикордонних міст. Але чи для всіх вони були авторитетом? Чи може вони тільки мали відповідні кошти для організації таких гуртів? Чи вистачало їм досвіду господарювати в уходах, а не тільки воювати? Чи над усіма вони мали владу? Адже поруч з їх іменами фігурують і інші ватажки. Так, нападом на московських послів в 1489 році на Тавані керували "пана Юрьєва люди Пащевича, в головах Богдан, да Голубец, да Жила со многими людьми" [26;61]. За 1503 роком польський хроніст Пясецький згадує про Щурову козацьку роту в Черкасах. В 1508 році під командою "славного козака Полюса-русака" козаки розбили загін татар [97;2,8]. М.Е.Слабченко вважав давній переказ про Семен-козаків "зовсім правдоподібним" і додавав сюди гурти, а точніше курені якогось Василя Чорного і Семена Гузенка [54;215] з тією тільки різницею, що говорив він про промислові ватаги, а не мілітарні, які почали діяти і стали домінувати з 1478 року "коли кримський юрт втратив самостійність і ним заволоділи турки" [97;239]. Їх ватажками, а можливо й організаторами були не старости і магнати, яких здається дещо передчасно оголосили першими гетьманами - фундаторами козацтва і піонерами колонізації. Вони якраз представляли другу хвилю чисто мілітарну, а не господарську. І про це свідчать численні скарги міщан і козаків на старост, які намагаються витіснити їх з займищ, як це було в 1523 році на Звонецькому порозі з його урочищами [34;48].

Що стосується коштів, то саме їх відсутність і примушувала старост займатись грабіжницькими походами, а не організовувати промисли, які з меншим ризиком давали більш певний прибуток. Яскравий приклад - Д.Вишневецький, якого в степи штовхають далеко не блискучі фінансові справи, підірвані тривалими тяжбами з сусідніми магнатами [15;71]. В той же час селяни, за думкою О.Я.Єфименко, в умовах надання певних пільг для залюднення новопожалуваних прикордонних маєтків, часто були "багатші і пишнейши, нижлі пан". Не викликає сумніву, що простолюдини мали відповідні кошти для організації ватаг. Саме про таких хазяїв М.Е.Слабченко писав, що "Окремі хазяї, що провадили рибальство, складалися в невеличкі компанії, котрі зібравши відповідні суми, наймали від себе артіль-тафу в 15-20 чоловік. Такі хазяї були і досить числені і добре організовані" [54;319]. Наймали і ватага-провідника, хоча не виключається можливість і того, що її міг очолити і один з компаньйонів, при умові що інші приглядатимуть за його господарством і будуть піклуватися про його сім'ю. Така артіль могла формуватись і на родинній основі з близьких і далеких родичів. Її міг спорядити і один господар. Не виключено, що вона могла скластись і стихійно з небагатих людей. Отже маємо дві форми власності, на яких грунтувались ці артілі: кооперативну і приватну, а значить, різнилися й умови, на яких реалізувалися взаємостосунки членів цих ватаг. М.С.Грушевський вважав, що "основною клітиною була військово-промислова ватага з кількох по кількадесят душ з своїм старшим і являла собою рід "кооперативної форми" господарювання громадою з поділом здобичі" [18;175]. При такій формі всі члени ватаги були рівні, а обраний ними ватажок був "primus inter parus". Тут на перше місце виходив досвід, який давав ватажку право ставитись до членів гурту по-батьківськи - не тільки опікуючи і навчаючи, але й вимагаючи. В такого батька є незаперечний авторитет і все, що його підпирає - доб-ровільно вручена йому всіма членами ватаги влада, спільні кошти, або знаряддя, і нарешті - досвід, який забезпечував можливість обійняти посаду отамана-батька.

Об'єднані загальною метою, засобами її досягнення, спільною корпоративною власністю на знаряддя, спільно вибраним ватагом-батьком та ще й єдиною промисловою територією - така ватага або артіль була й справді як одна сім'я чи родина, як староримська "curia", навіть якщо в ній і не було кровних родичів. Але члени цього куреня відповідали перед батьком не тільки кожен сам за себе, але й один за одного. Система поручительства народжує інститут побратимства з відповідним ритуалом братання. Це ще більше з'єднує членів куреня і у всіх відношеннях сприяє зміцненню всієї корпорації. Всі її члени тепер кровні родичі, це єдиний організм, єдина сім'я, яка носить ім'я чи прізвище свого батька або назву території, де була сформована, чи де промишляє. Слабченко був переконаний, що такі ватаги кочували або, як він пише - "коливали в межах певної території з природними бар'єрами. Такі коливи називали куренями. Вони були численні і мали різні назви: курінь Василя Чорного - 17 чоловік, кизикерменський курінь Семена Гузенка та інші" [54;215].

Від такої єдності вигравала і вся корпорація і кожен окремий її член, хоча здавалося треба було б чимсь і поступитися заради досягнення спільної мети. Відсуваючи своє "я", свій індивідуалізм на другий план, підкоряючись загальним вимогам, кожен її суб'єкт одержував компенсацію в тому, що відтепер його особисті інтереси представляє ватага, піклується про задоволення його вимог і несе повну відповідальність як правову, так і економічну за кожного свого члена. Захищаючи всебічно інтереси кожного члена куреня, він захищав свої інтереси. І навпаки, відстоюючи власні інтереси, курінь відстоював інтереси кожного свого члена. Але така єдність ніяк не заперечувала власної волі. Кожен мав право вільно покинути ватагу.

Приватну форму репрезентує факт існування власників човнів, про яких пише Е.Ласота, і яких він називає "більш заможними," ніж решта "простолюдинів" [36;36]. В даному випадку говорити про рівний розподіл здобутого, як і про рівноправні стосунки, здавалося б не можна. Кожний, кого наймав власник човна, одержував стільки, скільки йому цей власник призначав, або скільки було обумовлено їхньою попередньою домовленістю. Тоді виходить, що такий рід ватаги не може грунтуватись на інституті батьківства і побратимства, а значить він в усіх відношеннях слабший і не життєздатний? Тут у підприємця є лише авторитет коштів, які забезпечують йому певну владу, а відсутній власний досвід теж купується через найм досвідченого ватага. У всякому разі підстав говорити, що артілі приватної форми не вижили, у нас немає. Спільна мета і важкі умови так само впливали на зміцнення і цього роду корпорацій.

В часи, коли козацтво з козакування виособилось в окрему соціальну групу, ми продовжуємо спостерігати паралельне існування окремих ватаг як на корпоративній, так і на приватній основі власності. Більше того, ми бачимо помітне зростання останньої, бо збільшується число заможних людей, які прагнуть більшої самостійності і незалежності від власної корпорації. Це врешті-решт зумовило зрушення у всіх сторонах життя не тільки Січі, а й усіх Вольностей. Такі зміни, до певної міри, можна назвати революційними, бо пізніше вони побіжно призведуть до ліквідації козацтва.

На зміст

Архітектурні особливості Запорозького зимівника

В питанні утворення зимівника і часу його виникнення на сьогодні далеко не все ясно, а тому переконливої і однозначної відповіді на нього поки що не існує. Маємо лише перші документальні згадки про зимівники. Вони належать до жалуваної грамоти від 20 серпня 1576 року польського короля Стефана Баторія, де між іншим сказано: "Від Самарських земель через степи до самого Дону, де ще до гетьмана козацького Прецлава Ляскоронського козаки свої зимівники мали, і те все щоби навіки непорушно при Козаках Запорозьких зосталось..." [37;43-44]. Ляскоронський вмер в 1531 році, а перший свій похід на татар він організував у 1518 році. До того ж в документі говориться про зимівники як про щось цілком стале і зрозуміле. Добре видно, що запорожці мали свої зимівники від Самари до Дону вже в XV столітті. Відома хроніка М. Бєльського подає, на наш погляд, не скільки опис "прасічі", скільки опис спільного зимового стану на базі зимівника, який гарантував певну безпеку і успіх саме через поєднання економічних і військових зусиль. Ці зусилля багаторазово помножувались завдяки вдалому розташуванню таких станів.

Розташування того чи іншого осередку житла людини диктується перш за все природно-кліматичними чинниками. І наш об'єкт дослідження в цьому плані не виняток. Як показали археологічні розвідки, більшість хуторів розташовувались на місцях більш давніх поселень людини, а сучасні поселення, в переважній більшості, в свою чергу, розташовані на місцях колишніх зимівників. Деякі з них зберегли в своїй назві імена своїх фундаторів - запорожців. І це не випадково.

Доцільність такого вибору диктувалась поєднанням кількох життєво необхідних вимог. Стосовно степової, порівняно посушливої зони, одною з головних вимог при виборі місця розташування житла є наявність води, як головного фактора виживання і господарювання. "Де вода та байрак. Де байрак - там і козак", - говорили самі запорожці [45;38]. Другою, не менш важливою умовою була певна захищеність місця проживання від можливих негативних природних явищ. Третім фактором при виборі місця поселення було забезпечення певної безпеки для мешканців від можливих ворожих нападів. І нарешті - це повинно бути досить зручне місце для занять тою чи іншою галуззю господарства [53;74.].

Всім вище означеним вимогам в повній мірі відповідає так звана друга надзаплавна лінія (тераса) берегів річок і великих островів. Згідно з картографічними відомостями, топонімікою та археологічними розвідками, більшість садиб запорожців була розташована в усті балок, які виходили до води, або мали свої природні джерела. Переважна більшість наших балок й до сьогодні зберегли свої назви, утворені від імен і прізвищ запорожців, які в них "сиділи" зимівниками. Причому житло будувалось не на дні балки, а на одному з схилів, що підступав до води.

Слід зразу ж визначити, що саме являв собою зимівник. Взагалі існує два поняття цього терміну. Перший - в значенні помешкання чи житла, і другий - в значенні всього обійстя або садиби. Самі запорожці для означення своїх осідищ використовували головним чином такі терміни як шалаші, бурдюги, зимівник, хутір. І такий поділ зовсім не випадковий, бо саме так підкреслювався не тільки той чи інший тип житла, а й його приналежність, і до деякої міри та чи інша форма власності.

В даному випадку нас більше цікавить відносно стаціонарне, постійне осідище, яке можна назвати зимівником поки що лише в значенні житла, а не в значенні садиби. Найстародавнішим або первинним стаціонарним житлом місцевих жителів була напівземлянка, яку козаки називали "бурдюгом". Цей тип житла добре досліджений археологами на нижньодніпровських поселеннях X - XIV ст. Він був прямокутної форми з переважаючими розмірами 3х5 м., середня Р = 12-16 кв.м., заглиблені в материк в середньому на 1 м., хоча як пише А.Т.Брайчевська, були і наземні споруди [12;178]. Підлога була земляна або глинобитна в кілька шарів, стіни стовпової конструкції плетеного легкокаркасного типу, обмазані глиною. Були й стіни зрубної конструкції [30;8]. В одному з кутків житла була глинобитна або кам'яна піч з відкритим вогнищем типу "кабиці", а навпроти печі знаходились вхідні двері. На думку С.С.Гамченка, ці житла мали чотирисхиле перекриття, що спиралось на стовпи, або краї ями. Покрівля була з соломи або очерету, присипана землею [13;86]. С.С.Гамченко вважав, що печі та вогнища мали димарі, і це частково підтверджується новітніми археологічними дослідженнями слов'янського поселення XII-XIV ст. в урочищі Портмашево Запорізької області [10].

На карті о.Хортиця з "Атласу віце-адмірала Пущіна" 1786 року позначено вісім зимівників з іменами їх власників [63;1-3]. Декілька років підряд науковці музею козацтва проводили розкопки зимівника Івана Шевця, більша частина якого була змита водами Дніпра, і зимівника в балці Молодняга. Ці помешкання заглиблені в материк на 20 - 60 см. Вони мали каркасно-стовпову конструкцію обмазану і вибілену зсередини глиною, як і їх долівки - неодноразово підмазані глиною. Вони мали розміри: 4 х 5,5м. і 4,5 х 5,5м., а землянка в балці Молодняга - 4 х 10м. (Див. фото). В кожній було по 1-2 кабиці. Перша землянка мала дощату перегородку, що свідчить про двокамерність цього житла. На відстані 15 м. від неї знаходилось ще дві господарські будівлі в яких в останні роки їх існування варили селітру для виготовлення пороху [29].

Для порівняння буде доречним згадати опис бурдюга, наведений ще Д.І.Яворницьким: "У викопаній у землі ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, зверху робили дах, а все це разом обмащували знадвору глиною і кізяком і обставляли кураєм, у стінах залишали отвори для круглих віконечок. Всередині бурдюга не було ні печі, ні димаря: піч заміняла "мечеть", на котрій пекли хліб, та кабиця, на котрій варили страви, обидві робили з дикого каменю... В деяких бурдюгах зустрічалось якесь умеблювання: лави, зброя, образи, килими тощо. Бурдюги ніколи не замикались, тому вони були відкритими для всіх завжди" [97;190]. Причому автор підкреслює, що це були без жодних додаткових будівель землянки, де мешкали самотні козаки, шукаючи собі спокою як від родинного, так і від січового бурхливого життя.

В конструктивних деталях, матеріалах, розмірах - великих відмінностей між землянками X - XIV ст. і запорозьким бурдюгом XVIII ст. не знаходимо. І тому можемо стверджувати, що цей первісний примітивний тип житла місцевого населення, який, розвиваючись, немов би вибирався на поверхню землі, набирав багатокамерності і внутрішнього оздоблення, поступово перетворюючись в добре відому хату-мазанку, криту соломою або очеретом, яка становила основу запорозького обійстя хутора-зимівника.

Стіни і внутрішні перегородки будували з дерев'яного плетеного каркасу, обмазаного глиною. Користуючись описами хуторів запорожців, зробленими російським урядом після знищення Січі в 1775 році, відома дослідниця економічного життя запорожців Н.Полонська-Василенко дійшла висновку, що "будували все потрібне для господарства в зимівнику переважно з хворосту [48;203]. Тобто превалювала добре відома нам каркасно-глинобитна конструкція. Перевага за цим типом житла диктувалась як браком лісу на окремих територіях Війська, так і міркуваннями протипожежної безпеки. В посушливій степовій зоні, де часто виникали степові пожежі і де досить частими були ворожі напади, відновити таке житло після пожежі можна було набагато швидше і легше. При цьому не знищувалися навколишні ліси, а використовувалась лоза, яка щороку відновлюється. Крім того, заготівля лози не вимагала ані великої кількості робочих рук, а ні значних фізичних зусиль, як власне і саме будівництво такої хатини й інших господарських споруд, які також були плетено-каркасного типу. Про це свідчать документи, а саме реєстри спаленого татарами в 1771 році в Великому Лузі і по Інгульцю майна запорожців, де поряд з хатами згадуються плетені конюшні, мазані будки і загородки [29;478,8;267].

.Широкого розповсюдження на Запорожжі набули і рублені з дерева хати. Це стосується перш за все північних, більш залісених територій Війська. В розповіді колишнього запорожця М.Коржа фігурує хата "построєна з липового дерева різаного, і вся рублена, невелика з сіньми" [31;5-6]. Його обійстя знаходилось в більш безпечній і порівняно залісеній території Кодацької паланки. Тут мова йде про двокамерне житло, яке складалось власне із світлиці і сіней. Хоча досить розповсюджені були і трикамерні помешкання. В згаданому вже описі козацьких зимівників зазначено, що хата складалась з однієї теплої кімнати, сіней і комори. Ця тепла кімната-світлиця мала три вікна - стільки ж зображено й на гравюрі XIX ст. (Див. мал. 3). Тобто мала таке ж планування, яке описав на початку нашого століття В.Бабенко, склавши досить детальний етнографічний нарис Катеринославщини: "плетнево-мазанковий тип хат 7х4 аршина. В двір з кожної хати по 2 вікна і на вулицю. Позаду одне на печі мале віконце`` [4;18] (Див. мал. 2).

Д.І.Яворницький, на поданому ним плані зимівника, зобразив чотирикамерне житло (Див. мал.1). Крім світлиці, сіней і комори, позначена ще й кухня, яку за словами Н. Полонської-Василенко, часто будували окремо [48;246]. Таким чином, за досить короткий час свого існування запорозьке житло швидко розвивається від архаїчної однокамерної напівземлянкової форми - до наземної багатокамерної оселі вельми раціональної у всіх відношеннях конструкції. Цей раціоналізм полягав перш за все в тому, що зберігши і розвинувши деякі архітектурні особливості більшості регіонів України, поступово почав складатись так званий південний тип житла, який остаточно склався вже після ліквідації Січі, в наступному XIX столітті. Цей тип житла генетично був пов'язаний не тільки з середнім Подніпров'ям і Слобожанщиною, який безумовно був домінуючим, але й з іншими більш віддаленими регіонами України, звідки приходили й приносили з собою певні традиційні стилі архітектурної забудови майбутні запорожці. Саме цей тип житла так захоплював подорожніх іноземців. "Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурно немовби свіжевибілене полотно", - писав в 1838 році німецький географ Коль [53;75]. Ще більше ніж чепурних німців це житло захоплювало переселенців-росіян. В цьому відношенні доречним буде навести не-великий уривок з розповіді старого діда, який в свій час записав Я.П.Новицький: "Колись давно кацапка розказувала, що де-не-де жили запорожці по балочках і хати у них біленькі, тіко самі вони на вид страшні" [45;110]. Запорожці, як і всі наддніпрянці, білили хати ззовні і з середини. Широко застосовували гарні художні оздоблення, так зване "квітчання", яке мало не лише естетичне значення, а й виконувало деякі магічно-культові функції. Декоративне кольорування було присутнє на вуглах, по-під стріхою, навколо вікон і дверей, фарбування призьби в червоний колір мало охороняти житло. Через ці "вогняні кільця" до оселі не могла пробратись ні хвороба ні лиха істота [59;83]. Квітчали різним орнаментом і ставні на вікнах.

Внутрішнє оздоблення більшості запорозьких помешкань було досить скромним, що дало привід Н.Полонській -Василенко, як і деяким її попередникам зробити висновок про певний побутовий аскетизм і спартанські умови життя більшості хуторян. "Крім речей культу (маються на увазі численні ікони - О.О.) немає нічого, що свідчило б про розкіш, багатство, навіть елементарний комфорт" - робить висновок авторка і подає цікаві порівняльні таблиці [48;248].

Тепер слід зупинитись і на деяких особливостях всієї садиби хутора-зимівника. І почати слід з самої назви. З документів нам відома подвійна назва запорозької садиби - хутір або зимівник. Але вживаються вони, як нам здається, дещо диференційовано. Як показав аналіз, термін "хутір" вживався переважно для означення господарств людей, які не були власне запорожцями, тобто не входили до складу Війська, а були або його поспольством - селянами, що сплачували певні податки, або зовсім чужими людьми, що мешкали на землях Війська. Як приклад можна навести два документи, що чітко вказують на подібні відмінності. Перший документ це лист київського губернатора Леонтьєва до кошового Малашевича від 13 травня 1743 року: "велено старосамарским жителям прежними их грунтами владеть, хутора строить где прежде сего они имели в Запорожских Вольностях от зимовников не в ближнем расстоянии вблизи хуторов не строить, чтобы не путались ни вы старосамарских козаков с землями зимовников и от того обид и притеснений не было" [66;3-4]. Другий документ - лист до Коша від 5 березня 1759 року від Слобідського козачого полку обозного з проханням повернути втікача козака Харька Зайченка на старе місце проживання, де "він жив хутором і втік з дружиною і дітьми й з усією рухомістю і нині знаходиться в запорожского козака Кисляковського куреня Шустя зимовнику..." [49;72,73-74]. Добре видно, що для означення осідищ Військового товариства використовується виключно термін "зимівник".

За офіційним описом 1769 року зимівником називали садибу, в котрій було "хат три, одна з кімнатами і дві комори, з льохом і стайнею рубленою, загородь, чотири двори частокільні із доброго різаного дерева, дощаті. Поблизу ж оного зимівника млин на два постава з усім хлібним і іншим припасом" [97;187].

Аналіз відомих на сьогодні креслень і планів дає можливість встановити середню площу самої садиби. Зрозуміло, що площа садиби залежала від кількості мешканців, розміру господарства, заможності господарів, а також від господарської спеціалізації. Так на карті річки Московки, де в 1770 році почалось будівництво Олександрівської фортеці позначено 10 зимівників (Див мал. 4). Всі вони різні за площею. Займають від 1000 до 1300 кв.м. з трьома - чотирма будовами на плані [64]. Відома гравюра зимівника зроблена в XIX ст. теж може дати нам деяку інформацію. Знявши план з цієї гравюри і грунтуючись на розмірах хати і інших господарських будов, можна спробувати встановити площу всієї садиби (Див. мал. 5). За підрахунками вона дорівнює приблизно 1300кв. м. Обрахувавши відомий план зимівника, наведений Д.І.Яворницьким [97;188], дізнаємось, що його площа становить - 1225 кв.м. Як бачимо наші підрахунки не дуже різняться і становлять в середньому 1200 кв.м., що підтверджують і новітні археологічні дослідження, проведені науковцями музею козацтва на о. Хортиця, де в балці Молодняга розкопана частина садиби площею 700 кв.м., а решту (300 - 400 кв.м) було змито Дніпром. На Хортиці крім двокамерного житла 4 х 10 м. напівземлянкового типу було ще дві господарські будови, як власне у більшості садиб, зображених на карті 1740 року [62] та на вже згаданій карті Олександрівського форштадта між річками Московкою і Кучугумкою [64].

Всі 10 садиб біля Олександрівського форштадта чітко оконтуренні, тобто були огороджені. Зимівники за зовнішніми своїми ознаками були інколи схожі на маленькі степові фортеці. Ось як описує на початку XIX ст. козацькі будови подорожуючий херсонськими степами Євген Гребінка: "Ще й зараз можна бачити залишки запорозьких хуторів, котрі мають огорожі з каменю, але дуже не рівні, бо округлі камені завжди не міцно і не щільно лежать один до одного і утворюють між собою щілини, котрі треба було замащувати глиною. З них давні мешканці зимівників часто виглядали в степу приятелів і неприятелів і в разі потреби посилали ворогові стріли. Часто такі огорожі засаджували густими кущами терену ``.

Навіть в цьому досить поверхневому зовнішньому описі зимівника чітко виділяються елементи фортифікації у вигляді кам'яної огорожі - валу-стіни, за якою можна було вести оборону. До речі і зараз в багатьох старих садибах південної України вал з дикого каменю використовується як огорожа, або основа огорожі. А деякі з закладених нами шурфів і траншей на місці розташування зимівників в балці Бабурці і на березі Кінських Вод в районі селища Димитрово виявили залишки саме таких кам'яних огорож. Використання живоплоту з колючого терену виконувало роль не тільки живого неприступного захисника, але й було важливим маскувальним засобом в порівняно залісеній береговій смузі будь-якої степової річки чи балки. Також маємо свідоцтва й про обкопування козаками своїх будов так званим протипожежним ровом, який безсумнівно мав і деяке оборонне значення [19;52].

Маємо й пряме повідомлення про оборонне значення зимівників: "Сірко, укріпивши свої зимівники на островах біля Січі,- повідомляє Георгій Кониський,- тримався нейтрально і очікував, як закінчаться зазіхання турецькі і війни їх з Росією та Цісарем" [14;233]. Нажаль, нам невідомо як саме були укріплені ці зимівники. Але є підстави стверджувати, що укріплення були тотожні тим, які відомі нам з опису двох зимівників поблизу м.Олександрії. Є сенс навести опис укріплень зимівників поблизу Олександрії, зроблений з натури в 1845 році М.Бублієвим. "Не в далеке от первых зимовников,- пише Бублієв,- и вокруг их находились в виде крепостей, земляные укрепления, остатки которых существуют и теперь. Из них три расположены от зимовника с трех сторон так, что оный находился в центре треугольника равностороннего, имеющего в вершинах углов сии укрепления; самый зимовник в долине, по течению речки, а укрепления на самом возвышении земли, из коих одно, к юго-востоку, примыкает к опушке леса. Два же ближайшие, меньшего размера, в прямой линии между двумя главными и зимовником, были как бы для них вспомогательными. Заметно, что все укрепления сии, именуемые здесь "шанцами", насыпаны по одинаковому образцу, но в разных размерах" [100; 827].

Укріплені зимівники створювали першу лінію оборони Запорозької Січі. На одній з карт 1737 року зимівники позначені виключно навколо Січі [61]. Та й на кордонах Військових володінь вони виконували роль прикордонних форпостів, як на це натякає Лясота, коли згадує про хуторян на кордонах [36;49].

Якщо брати до уваги план всього обійстя зимівника в комплексі, то поєднання та розташування будівель колом або напівколом, штучна і жива огорожа і напівоточення водою, як це показано на згадуваній гравюрі, створюють неабиякий фортифікаційний осередок. При правильній організації оборони, в чому запорожці були неперевершеними спеціалістами, і згідно з самою оборонною доктриною Війська, цей господарський ком-плекс міг стати при потребі не тільки міцним осередком оборони, а й бойовою одиницею. Не дарма ж московський уряд, готуючи ліквідацію Запорозької Січі, заздалегідь вів активну розвідувальну діяльність, намагаючись встановити точну кількість Запорозького Війська.

В наказі імператриці Катерини II командуючому армією графу П.І.Паніну від 19 березня 1770 року зокрема говорилося: "не подать ли сей случай (видачу грошового жалування - О.О.) для давно желаемого способа к точному и исправному опознанию прямой силы и количества сего войска о котором по сю пору подлинных и обстоятельных сведений не имеется... все возможные средства употребите к удовольствованию нашего любопытства, охранять только благоразумно, чтоб допытывание ваше происходило неприметным образом и без огласки..." [3]. Саме тому на землях Війська велась активна картографічна робота, в результаті якої була складена детальна карта з позначенням великої кількості зимівників [11]. А сама операція по захопленню Січі була проведена лиш після того, як були зайняті паланкові центри і зимівники, мешканці яких - жінки і діти запорожців, стали заручниками, що унеможливило будь-який подальший опір з боку козаків.

На зміст

Особливості господарського устрою запорозького зимівника

Важливим аспектом зимівчанської форми господарювання є питання оформлення земельної власності. В територіальному відношенні землі війська запорозького складалися поступово. В даному випадку це відбувалось в процесі освоєння південних територій, яке на першому етапі йде вздовж течії Буга й Дніпра - по річкових долинах. І це відбувалось стихійно, через окремі ватаги промисловців на природно обмежених територіях, або так званих - "уходах" [54;215]. Сума всіх цих уходів, які постійно розширювались і переходили від одних володарів до інших, і склала основу майбутніх Вольностей, як самі добичники - до певної міри колонізатори, склали основу козацтва. Ф.М.Шабульдо стверджує, що володіння орди були відсунуті між Дністром і Бугом до моря, а на Дніпрі - до порогів [96;30,72]. В.Ляскоронський називав новий лівобережний рубіж між Литвою і татарами - по Ворсклі [37;24]. Через сто років, за часів князювання Семена Олельковича (1455-1471), лівобережні кордони відсуваються ще далі на південь і проходять по Самарі, Овечих Водах і Донцю [26;90-95]. З приєднанням нових територій процес освоєння йде набагато інтенсивніше і в ньому все більшу роль відіграють урядові сили. З поширенням на новоприєднані території польського землеволодіння, селянство починає поступово переселятись на південь у "безлюдні" степи [33;157]. В межах нових кордонів за першою хвилею стихійної народної колонізації приходить друга - офіційно-урядова хвиля, яка частково вбирає в себе, а частково витісняє попередніх колонізаторів. Ця хвиля виштов-хує їх за межі офіційних кордонів вглиб чужої території. Цей процес добре простежується. П.А.Куліш писав, що козаки і міщани шукали собі вільних уходів в пониззі Дніпра і по праву першого займу володіли спільно Звонецьким порогом та всією прилеглою до нього територією. Суперечки між ними і воєводами та старостами свідчать саме про прагнення останніх витіснити уходників-промисловців з їх займанщини за межі кордонів [34;48]. Слідом за М.Грушевським, який витіснення козаків за пороги відносить до останньої чверті XVI - першої половини XVII ст. [18;198], М.Слабченко називає точну дату переходу козаків за лінію порогів - 1644 рік [54;208]. Важко сказати на чому грунтуються такі положення і навряд чи це було так. Знаємо про ватаги промисловців, які і раніше вправно господарювали набагато нижче порогів [26;71]. За актами Литовської метрики "вільні перехожі люди" мали достатньо ініціативи для заведення власних уходів поза державними територіями. В люстраціях середини XVI ст. неодноразово зазначалося, що козацтво на уходах осідало "уставниче", тобто назавжди. Зокрема в люстрації Канівського замку (1552 р.) йшлося про козаків сіверського уходу "котрі уставниче там живуть на м'ясі, на рибі, на меду з пасік, з свенетов, і ситять там собі мед яко дома" [26;47,49]. На це звертав увагу ще І.М.Каманін, коли писав, що "міщани в люстраціях XVI ст. іменуються "отчичами" своїх уходів, тобто спадковими володільцями [26;11-17] Це добре видно з актів про продаж чигиринському козаку Волевачу в 1615 році "Плоского лісу з усіма зем-лями, полями, сінокосами й проч.," по берегу Інгульця якимось Максимом Михайловичем: "тот грунт продаем Волевачу, жоне і потомкам його у вечность за добру монету литовську. Себе і своїх потомков отдаляю..". До так званих "служилих" , які землю отримували від офіційної влади за службу, маємо віднести козака Омеляна Івановича, якому король Сигізмунд-Август в 1571 році видав жалувану грамоту "на землю Сиверу по берегам Ворскли за військову службу мает Омелян Іванович сам, жона його, так же діти і потомки його власніе, тим правом і порядком оную землю Сиверу по двух берегах Ворскли от шляху Санчаровського на низ до рубежа Жарковича Артемкових пісков зо всіма землями" [26;11-17].

Отже система займанщини, яка поступово народжує приватну земельну власність, виникла набагато раніше ніж фактично, а тим паче юридично оформились володіння Запорозьких Вольностей, які звичайно до певної міри і успадкували цю традицію. А тому важко не погодитись з висновками І.М.Каманіна, стверджуючого про невпинну боротьбу двох прав на землю: общинного, яке опиралося на звичай, і приватного, яке виокремилось із общини за допомогою державної влади. Крупне землеволодіння в козаків розвивається через купівлю землі [26;85]. Висновок Каманіна відносно шляхів утворення козацького землеволодіння на Гетьманщині стосується і Запоріжжя. В козацтві володіння землею було широко поширено як на власне козацькій території в глибині степів, так і на лівому боці Дніпра, на півдні Київщини. Можемо спостерігати, як приватне землеволодіння поступово розвивалось через привласнення спільних "уходів", в яких вони довгий час займались промислами або землеробством. Давність фактичного користування і володіння землею, "станом", "уходом" закріпляла і право розпоряджатись нею, тобто утворювала право повної приватної власності [26;90]. Можна навести багато прикладів, які підтверджують такі висновки. Так, куплені в 1615 році грунти Волевача знаходились в межах території Війська між притоками Інгульця: рр. Цибульник, Говнянка, Макаровка. Волевачі придбали свої грунти на цій території у козака Івана Безмолвного близько 1480 року, коли про оформлення територій Війська не могло бути й мови. До 1648 року чигиринський отаман розподіляв уходи розташовані по Інгулу і проти порогів, як свої власні.

В описі Дніпра 1697 року згадується урочище, перевіз і плавні Барабаша з пристанню Сагайдачного. Південні вотчини Хмельницьких також локалізуються на території Вольностей. Миргородський полковник Капнист в 1740 р. подарував запорозькому старшині М.Рудю власний зимівник на Нижній Терсі "со всіма грунтами в довічне користування" [39;515]. Нарешті, козак Степан Желізняк продав свій зимівник, вказавши в купчій, що це була його приватна власність ще за часів Запорожжя, і яка була чітко відмежована від подібних сусідських володінь [98;725]. Після скасування Запорожжя певна частина запорожців зуміла залишити за собою у власності свої зимівники і землі. Під повну конфіскацію, за складеним Норовом реєстром, підпадало майно 23 осіб. До реєстру потрапили всі, хто завзято боронив старовинні вольності і права Запорожжя [48;191].

Про земельну власність на Запорожжі подає відомості М. Корж. З його спогадів перед нами постає спільне володіння землею з пайщиком-компаньйоном Глобою. Після смерті останнього участок автоматично перейшов в повне володіння Коржа. А ще раніше у них був іще один компаньон - одружений козак Гнат Каплун, "і ми жили всі троє з своїми сім'ями в одній хаті..."[31;35].

В "Описах Катеринославської епархії" підкреслюється існування поруч з різними загальновійськовими бекетами, поштовими станціями та перевозами приватних хуторів. Згодом вони розросталися і перетворювалися на слободи і села. Сучасний Павлоград бере свій початок з затвердженого Кошем в 1660 році перевозу і подорожньої станції біля Вовчої, де вже тоді було багато приватних хуторів. Через сто років - в 1770 році, після останнього татарського набігу на північні землі запорожців, ці розорені і покинуті землі зайняв старшина М. Хижняківський, заснувавши тут ".свій величезний зимівник з численними робітниками, де займався землеробством і скотарством" [39;448].

При таких обставинах твердження запорожця І.Розсолоди про те, що "Земля була у запорожців вільна, обтова, степів не ділили: де хто обере собі місто, де кому охота припаде, там і сіда. Ти живеш там, там і владій. Копай собі землянку, заводь худобину яку, та й кочуй..." [22;502] не можна сприймати буквально. Степів не ділили там, де були вільні або покинуті землі, які освоювались через традиційну займанщину. Займали стільки землі, скільки хто міг освоїти, а можливості у всіх звичайно були різні. То й розміри земельних володінь дуже різнилися. Намагання вивести якусь середню площу таких володінь було б неправильним і навряд чи й потрібним. В документах ці розміри подаються в кращому випадку епітетами: "великий", "значний", "обширний", бо вимірювати їх в якихось одиницях не було ніякої потреби. Величина зимівника не визначала розміру податку. Щасливим винятком для дослідників можуть служити відомості про володіння запорозького протопопа Івана Лук'янова де "на пространстве шести тисяч десятин у нього були його грунти пашенні і сінокосні, його худоба і бджоли, його сад і млин на двох поставах" [39;14]

Доповнюють наше уявлення і спогади нащадків запорожців, зібрані Я.Новицьким. "Добре було колись тут жить: землі стіко займеш - стіко й твоя,- розповідає дід Карпенко,- от і тепер - гляньте на старі городи: у іншого десятин десять левади з садками, у іншого - три, п'ять, сім... У мене в самого десятин сім городу біля хати, та ще десятин п'ять левади у другім місті" [45;39]. Тут йдеться лише про городи та левади, які стано-вили лише четверту частину всіх грунтів, які в повному обсязі можуть становити відповідно: 40, 12, 20, 28 дес. В іншій розповіді теж йдеться про те, що плани були великі: "Хата від хати гонів двоє, або троє". Тобто хата від хати відстояла на 766 м. - три гони, і 511 м. - два гони, а в середньому - 638 м. Те, що розповіді старих дідів мають під собою грунт, підтверджується картографічним матеріалом. За підрахунками, на карті р.Московки відстань між зимівниками складала від 750 до 500 м. [64;5032]. Описуючи володіння запорозької старшини, Лех Підгородецький вказував, що дехто з них мав по 15 - 20 верст земель [38;64].

Врешті-решт можна стверджувати, що на територіях Війська, як і взагалі на Україні, приватна власність на землю виокремилась на основі займанщини з громадської власності. Д.Багалій вважав, що в історії колонізації Лівобережжя займанщина відігравала важливу роль, і на півдні Полтавщини збереглася довше, а значить була більш розповсюджена. Вона носила подвійний характер - громадський і приватний. Громадська займанщина передувала приватній, але часто йшла і паралельно з нею, що залежало від конкретних місцевих умов Випрацьовується правило: "Хто б собі які уходи і грунти нажив, а ті раніш ніякого господаря не мали, або хто на порожню землю прийшов і тую землю розпахав і розчистив, то тая нерухомість має бути того хто ними володіє, власні, немов би куплені" [5;572]. Це правило стосується і Запорожжя. Воно пояснює факти піз-ньої займанщини. Саме тому цілком можна погодитись з М.Слабченко, коли він стверджує, що "всю взагалі землю визнавати за загальновійськову ніяк не можна, бо відомі факти цього не підтверджують''. Але була і загальновійськова земля, яка за свідченням С.Мишецького щороку перерозподілялася між куренями і з якої ті годувалися весь рік [40;34].

Безумовно, що співвідношення загальновійськових земель з приватними за часів останньої Січі швидко змінювалось на користь останніх. Однак простежити динаміку цих змін не вдається через брак повної інформації. Але відомо, що землі поділялися на три категорії, з яких найкращі й найближчі розподілялися між куренями, другі діставалися старшині й духовенству, а решта всім іншим [54;295]. Не можна погодитись з твер-дженням Д.Яворницького, що "особи які, не належали до Війська, рідко отримували землю у Запоріжжі" [97;132]. Маємо достатньо свідчень про одержання дозволу від Коша на заведення власного хутора "особами, що не належали до Війська". При цьому в проханнях чітко вказується назва урочища чи балки, де бажали б заснувати хутір. Майже завжди Кіш задовольняє такі прохання при умові, що це місце вільне і ніхто на нього з сі-човиків не претендує.

Здача земель в оренду "чужинцям" була вигідною, бо давала певний зиск у вигляді податків [71,46;14-16, 25,40,43]. Крім того, Кош погоджується на надання землі при умові залісення і упорядкування цих земель. В той же час козакам за аналогічним дозволом звертатись до Коша не було потреби. Вони мали право самостійно зайняти вільні землі, про що Кіш навіть не завжди й знав. Саме про це право говорив запорозький депутат Мойсей Скапа в липні 1768 року. За це "общее всем земельное исконное право" він стоїть як за шляхетні права всього Війська [54;683].

Для того, щоб мати змогу якось регулювати процес заселення своїх територій, Кіш, в 1757 році, звертається до паланкових полковників з проханням встановити кількість січовиків "сидящих зимівниками" в Протовчанській і Бугогардівській паланках [69;183-196] Брак вільних земель штовхає запорожців на займанщину за межами південних кордонів Війська [46;125] Багатші козаки взагалі купують землі на Гетьманщині [54;311]

Таким чином, приватна власність на Запоріжжі існувала завжди. Січ її ніколи не забороняла і не обмежувала. Вона існувала не тільки на територіях Вольностей, а й у самій Січі у вигляді власників човнів про яких згадував ще Лясота [36;36], а пізніше у вигляді численних власників крамниць і шинків січової Гасан-Баші і приватних будинків січової старшини при куренях [97;127].

Справжніми господарствами, в повному розумінні цього слова, зимівники стають лише за часів останньої Січі (1734 - 1775 рр.). Особливо цьому сприяє політика П.Калнишевського, який власним прикладом пропагує широке впровадження землеробства серед запорожців, як єдиний засіб економічної незалежності від центру, і єдино можливу противагу зазіханням царату на права і вольності Запорожжя.

В Січовому архіві зберігся ордер Коша в Протовчанську, Орільську і Самарську паланки, де наказується: "По причині весни уже наближаеться время к паханію хліба надлежит всякому человеку приступить призвавши бога в помощь со всяким старательством й попечением безленностно. Того ради по получении сего ордера всем обивателям, поженившимся козакам и холостим объявить чтоб они оного (хліба - О.О.) насевали чтоб не только самим достаточно било, но еще что б могли в продажу завести довольное число... и тем всем користь будет" [86;240].

З впровадженням землеробства кількість зимівників швидко збільшується. Встановити саму кількість зимівників сьогодні досить важко через відсутність повних даних. Та й самі запорожці навряд чи знали точну їх кількість. Про що певною мірою свідчить спроба адміністрації з'ясувати це питання.

В рапортах полковників Протовчанської і Самарської паланок на запит Коша весною 1757 року йде мова про кількість "сидящих зимівниками" в їх відомстві козаків [28;196]. Підрахунки йдуть по куренях і в першій паланці таких нарахували 218, а в другій - 373 [69;183]. Цікаво, що обидва полковники наказ виконали не повністю і подали лише кількість власників по куренях, не наводячи ні прізвищ власників, ні прізвищ і кількість "служителів", як це вимагалося наказом. Отамани обмежилися лише загальними підрахунками "с товариством" - тобто найманцями, кількість яких була непостійною і підрахувати яку точно було просто неможливо.

Згідно з картою Карасьова, площа Протовчанської паланки дорівнювала приблизно 3734 кв.км. На цій площі в 1757 році містилося 218 зимівників. Площа Бугогардівської паланки дорівнювала 20984 кв.км. і тут тоді було 373 зимівники. Неважко підрахувати, що на один зимівник припадало 17,2 кв.км., а на 100 кв.км. їх було 6. Відповідно на один зимівник Бугогардівської паланки припадало 56,2 кв.км. або 2 зимівники на 100 кв.км. Вся територія Вольностей дорівнювала 80555 кв.км., не враховуючи земель, відрізаних під заснування Ново-Сербії і Слов'яно-Сербії, і якщо взяти за основу відомості старшини Чернявського, то на кожні 20 кв.км. припадав в середньому 1 зимівник. Ясно, що щільність їх на тій чи іншій території Вольностей залежала від багатьох чинників.

На прикладі Інгульської і Самарської паланок добре видно, як швидко збільшується кількість зимівників і їх щільність в порівнянні з центральною Кодацькою паланкою.

На карті р. Московки, де в 1770 році збудували Олександрівський ретраншемент на площі 11 кв.км. позначено 10 зимівників [64]. Площа самих садиб від 1000 кв. км. до 1300 кв.км. з трьома - чотирма будівлями. На плані о. Хортиця з атласу віце-адмірала Пущіна від 1786 року, площа якого тоді була 3012 га., позначено 8 зимівників з прізвищами власників. Звичайно, що тут позначено лише ті зимівники, які залишились після ліквідації Січі. Насправді їх було більше, тому що не позначені зимівники на другому боці острова. На Хортиці на зимівник припадало 3,7 кв.км. Інша карта, складена в межах 40 - 70 років XVIII ст., дає не менш цікаву інформацію про Кодацьку паланку, де недалеко від Хортиці на площі в 100 кв. км. позначено 5 зимівників з прізвищами власників [62]. Площа паланки - 12092 кв.км. і підрахунки показують, що тут повинно бути 605 зимівників. Слід зазначити, що за наведеними А.Скальковським даними тут знаходилося 673 сімейства "посполитих козаків" [52;36].

Таке ж щільне розташування зимівників, щоправда південного прикордоння, підтверджується і іншим картографічним матеріалом. На карті 1740 року на території Інгульської паланки на 300 кв.км. позначено 9 зимівників на відстані 2 - 5 км. один від одного [65] Найщільніше звичайно були заселені і господарсько освоєні береги Дніпра, що також видно з тогочасної карти [11]. Площа Інгульської паланки дорівнювала 9781 кв.км., а значить на 33,3 кв.км. припадав 1 зимівник. Більш пізній документ - "Межа учиненная в Херсонской провинции Ингульского уезда отмежеванной дачи надворного советника Лариона Алексеева" і план цієї дачі від 1777 р., де на площі 10260 дес. його землі позначено 6 зимівників, показує, що на зимівник припадає вже 18,7 кв.км. [98;725].

Про достовірність методики підрахунків щільності зимівників свідчать і археологічні розвідки. На берегах прикордонної річки Кінської відстань між зимівниками становила 6-8 км. Для прикордонної річки таке розташування можна вважати досить щільним, а найбільше скупчення їх припадає на місце, де колись сумновідомий Муравський шлях перетинав річку. Однак за часів останньої Січі він відігравав роль торговельного шляху, до якого тулились козацькі зимівники, а з протилежного боку, як показує одна з тогочасних карт, розташовувались татарські кишені і мечеті [64].

Але є певні відомості, що зимівники розташовувались за межами південних кордонів Запорозьких Вольностей, власне на території татарських володінь.В листі до кошового отамана від 3 жовтня 1754 року гетьман К.Розумовський пише, що татарські посли вимагали знести з їх території запорозькі зимівники, а людей перевести в російські кордони [70;41,46.].

Майже через 10 років гетьман знову повернувся до цього питання і вимагав від кошового точних відомостей "с какого времени и каким именно народом заселяются слободи за рекою Бугом?" [52;37]. В лютому 1764 року кошовий відповів, що оселено у цих слободах і городках більше тисячі поселян і більшість їх - запорожці [52;37].

Правда на цей раз мова йде не про зимівники і хутори, а про слободи й містечка, розташовані досить далеко від кордону і які, безумовно, утворились з зимівників, як це в багатьох випадках було і на власно запорозьких територіях.

Запорозька колонізація впевнено просувалась на південні землі більше плугом ніж мечем. Плуг почав давати більше ніж меч і запорожці вже більше звертались до землі, ніж до війни. Саме тому дехто з них намагався уникнути військової служби, посилаючи замість себе до Війська своїх служників і наймитів. Ця тенденція дуже непокоїла Січову адміністрацію, і тому 9 лютого 1759 року до зимівчан надсилається суворий наказ: " За прибуттям до Вас осавула Андрія Порохні маєте від кожного зимівника самим господарям доброхотно прибуть, куди оний осавул вкаже" [74;22-23]. За непослух погрожується смертною карою.

Неважко зрозуміти бажання зимівчан залишатись біля свого майна, примножуючи і пильнуючи його. А пильнувати в багатьох випадках було що, як це видно з претензії отамана Криловського куреня Івана Білого, в якого в травні 1771 року татари пограбували "при зимівнику його у річки Інгула вибрали з ям пашні різної четвертей 50 на 200 руб., борошна пудів 30 в 60 руб., хату спалили в 30 руб., 2 будки і 2 загородки в 40 руб. Всього 360 руб." [88;267]. Незважаючи на різні небезпеки, брак зручних для господарювання і незайнятих земель, і бажання уникнути будь-якої влади над собою, навіть влади Січі, змушує козаків селитись навіть за межами формальних володінь Війська. Недарма в ті часи існувала навіть приказка - своєрідна формула успіху: "Хочеш бути багатим не будуй доброї хати, над гряницею живи передержія держи".

Важливим аспектом роботи є спроба визначити кількісний склад мешканців зимівників і їх взаємостосунки між собою і з власниками господарства. З виходом на провідне місце за часів останньої Січі землеробства, потреба в робочих руках швидко зростає і саме ця потреба визначає значний притік людності на Запорожжя. Особливо це стає помітним з 60-х років століття.

З 1768 по 1774 рік на Запоріжжя втекло 3408 чол. і 1496 жінок. За 1775 рік, в складеному Чертковим "екстракті", позначено 5374 втікачі [48;101]. За даними В.М.Кабузана це становить 10% всіх мешканців Вольностей і половину всього Війська Запорозького [25;120]. Колишній запорожець Недоступа розповідав, що "люд, що йшов на Січ перед її зруйнуванням, сідав по зимівниках, перебувши тутечки, він заводив власні зимівники, господарства, родини, укладав слободи. Проста голота не затримувалась в зимівниках. Сіромахам найкраще жилося в Січі ...статечні козаки не шанували голоти.., а у Січі густо було голоти, там вона й право своє мала... у Січі козаки жили й годувалися вкупі" [47;251].

Січ ставала своєрідною біржею праці, звідки щосезону репрезентувалася певна кількість робочих рук до зимівників. В розпал сезонних робіт ця сірома наймалася до праці, а в міжсезоння знову скупчувалася по куренях, які об'єднавшись свого часу в головному військово-адміністративному центрі - Січі, все ж зберегли свою первісну назву й певну автономію в її складі. "Там вони й право своє мали" - те право, що було започатковане ще першими ватагами промисловців і яке за межами куреня і Січі вже здається ніде не діяло. "Січ - федерація курінних одиниць.Вона не покривала собою куренів, а ці й далі жили так, ніби об'єднання в січовій організації не відбувалося" - писав М.С.Слабченко [54;215].

Але поступово, кожен член куреня, зібравши певні кошти міг завести власне господарство і заснувати самому чи на паях свій зимівник і покинути курінь, залишившись лише номінально його членом. " То вся та сила власників, середняків, про яких писав року 1734 Рондо, що рідко котрий козак не має 10-20 коней, саме їм належали здебільшого зимівники та хутори, де зчаста по зимівниках об'єднувалось декілька хазяїв" [48;70]. Як свідчать документи, стати власником хутора міг будь-хто з бажаючих. Це видно з "распросного" листа Iвана Сошельського, датованого травнем 1764 року: "прийшов на Запорожжя 10 років тому в Рогiвський курінь i жив у козака того ж куреня Герасима Шмалька на Солоной без найму більш року, а потім був в наймах в козака того ж куреня Давикота з півроку i з того часу він года чотири своїм зимівником в гирлах Днiпрових сiв i жив... свої отари i стада пас..."[83;172-173]. Добре видно, що для заснування власного хутора Сошельському досить було півроку.

Для багатьох запорожців школа господарської діяльності починалась досить рано. Вiдомий оповідач М.Л.Корж семирічним хлопцем був відданий на виховання своєму хрещеному батькові старшині Качалову, котрий не мав ні дітей, ні жінки. I як оповідав сам Корж: "був я в різних оборудках його як в Січі так, i в зимівнику його по господарству, а після одруження i сам займався хліборобством" [31;2-3]. Iншi отримували господарство в спадщину. Вiдомий гайдамака Семен Гаркуша. В 9 років не бажаючи вчитись Гаркуша втік з запорожцями Яковом Легкоступом, Данажаем i Шрамом. Легкоступ прийняв його до себе як сина i прожив з ним 8 років. Коли Легкоступ помер то його майно перейшло в спадок до Гаркушi [49;144-147].

Складність та специфіка господарювання на Запорозьких Вольностях вимагала відповідної підготовки, а тому дітей змалку готували бути хазяїнами. Нащадок запорожців Тороп згадує, що:"господарі часто виїздили з дому невідомо куди, а хлопець Кузьма зоставався сам: зачинять, поїдуть, а їсти нічого не залишать, тiлько паляницi на поличцi, та високо, не дістанеш... пошукає лозину, зіб'є одну i з'їсть, вернуться хазяїни, спитають, що їв, i коли той зізнається, що i як їв, похвалять за кмітливість" [98;723]. В.Голобуцький в одній з своїх перших монографій оцінював цей сюжет як "тяжку експлуатацію" i "произвол" [15;373]. В.Ястребов при аналізі розповіді Торопа мав на увазі саме виховний аспект i наголошував на формуванні традицій. При цьому Ястребов звертав увагу на той фрагмент розповіді Торопа, де йшлося про те, що цей молодик не нагодував заїжджих запорожців, i , як ті хотіли йому за те "віддячити". Господарі при поверненні до-дому так пояснили хлопцеві як треба поводитися в таких випадках: "ти б їм каші наварив, то вони б поснідали та подякували тобі" [98;724]. Про добрий звичай гостинності також розповідав запорожець Розсолода: "бурдюги ніколи не замикали, тому вони були відкритими завжди i для всіх" [97;190]. Навiть якщо й не було господаря, то користуватись можна було всім. "Ввiйдеш в курінь,- казан висить, пшона торба, борошно, риба, мед. Хоч мед їж, хоч - тетерю вари, або куліш. За їжу нічого не скажуть, а брать з куреня - не бери: узнають - дадуть київ" [45;52]. Навiть до нiмцiв-колонiстiв, які прибули на Хортицю, запорожці ставились по сусідському - приязно. Вiдомий запорожець Iван Бабура прибув знайомитись з першими колоністами, а другого дня прислав їхньому старості на господарство по парі домашньої птиці. Згадували німці i запорожця Громуху, який охоче приймав до себе всіх пізніх перехожих [27;389].

Традицiї гостинності i поваги закладались змалечку. З малих років велике значення приділялось індивідуальному вихованню. При цьому наголошується на формуванні особистості здатної до виживання в екстремальних умовах степу. Помiркованiсть, спостережливість, винахідливість - головні риси, які сприяли їх виживанню в складних природних i відверто несприятливих умовах.

Досить велика частина запорожців жила на Вольностях у власних хуторах-зимiвниках i більшу частину життя проводила вiч-на-вiч з природою, з якою не боролися, а вростали в неї всім своїм корінням. Нiчого так не впливало на формування психології запорожця як природа, ставлення до якої не може не вражати.
Кожен запорожець мислив себе не над природою, мовляв, ми такі дужі, що можемо гори розрівняти, річки повернути, - а меншою дитиною природи, яка для них була справжнім храмом. Так Самару вони називали "святою річкою", а Великий Луг - "батьком", тобто тим, хто давав їм життя. I природа віддячувала за таке шанобливе ставлення до себе прихильністю до своїх дітей, відкриваючи їм великі i малі свої таємниці.

Високий рівень духовності вихователів i активне формування у молоді психології справжнього господаря своєї землі дали змогу запорожцям впродовж всього часу їх існування користуватись багатствами своєї землі ніскільки не зменшуючи, а за допомогою природоохоронних заходів навіть збагачувати їх. Жоден козак, який збирався заснувати власний хутір, не міг отримати на це дозволу Коша, якщо не зобов'язувався не тільки зберігати, а й примножувати навколишній ліс [81]. Для того, щоб зрубати кілька дерев на військові потреби, призначалась спеціальна комісія від Коша чи паланки, яка враховувала не тільки розміри й вік дерева, а й те як ця порубка вплине на краєвид місцевості.

"Запорозьке товариство обережно i розумно користувалось скарбами Великого Лугу - не винищувало дрібної риби, не било й молодої дичини, зберігало багатства лугу до останнього подиху своєї Січі"- писав А.Кащенко [27;8-11]. Важко пояснити й поєднати суворість й аскетизм життя цих лицарів з їх замріяністю, поетизмом, пісенністю, надзвичайно розвиненим почуттям краси і гармонії. Саме це відчувається в їх піснях, в яких славили не тільки свої подвиги й кляли недолю, а й землю свою оспівували.

Унiкальнiсть i неординарнiсть цього типу людей призводила до того, що запорожці для своїх сучасників були таємницею. I не випадково за часів їх існування серед простого люду України пішли чутки, що то люди незвичайні - характерники. Козакам приписували всілякі незвичайні здібності. Наче вони могли перетворитись в будь-яку тварину, розчинитись в повітрі разом з конем, на ворога могли оману напустити [99;255]. Вони справді вміли і знали багато з того, що невідомо було нікому, що зрозуміти і пояснити міг не всякий. Мандрiвники-мiсiонери ладні були вважати замріяність особливою здібністю мешканців зимівників [98;727].

В господарських справах індивідуальність вiдiгравала не останню роль, а спостережливість i кмітливість давали змогу надійно зберігати врожай i фураж. Про "преизрядный способ хранить хлеб" повідомляє нам Василь Зуєв: "В сухому високому місці риють круглу яму, обмащують її глиною, добре пропалюють i зсипають туди зерно. Закривши її дошками i заваливши землею це зерно може зберігатись в ній дуже довго "[23;271].

Я.П.Новицький під час своїх подорожей по степах бачив "...чотирьокутнi окопи у вигляді редутів. В цих місцях запорожці ставили копи сiна i обкопували їх ровом для збереження від степових пожеж" [45;21].

Господарські навички багато хто освоював набагато раніш, ніж суто військові. Коли хлопцеві виповнювалось 16 років i його записували до куреня, він вже вмів багато чого з того, що повинен був вміти воїн-професiонал. Його попереднє виховання в досить замкнутому колі хуторського життя закінчувалось. На Сiч потрапляв юнак повністю здатний i готовий сприйняти колективне виховання. Через деякий час з нього виростав воїн, який поєднував в собі індивідуальну ініціативу, природну кмітливість i вміння коритись загальній дисципліні. "Завдяки демократичному устрої Січі, кожен юнак мав можливість реалізувати свої здібності i міг зайняти будь-яку посаду, аби був хист. Належати до січового товариства була велика честь, бо під цим поняттям, як справедливо пише I.С.Стороженко, розумілись люди високої військової майстерності, яка в багатьох випадках виступала гарантом життя в тогочасному ворожому оточенні" [58;31].

Основа господарства часів останньої Січі - хутiр-зимiвник, мав неабиякий вплив на формування психологічного типу запорожця, на його світогляд i ментальність. Навiть нащадки запорожців ще досить довго відрізнялись від інших груп населення півдня України, як зовнішніми, так i внутрішніми якостями. "Населення Олексiївки впадає в очі красою типу: високим зростом, овальними обличчями з великими карими очима i прямим рельєфним носом, вирізняються з поміж усіх високим почуттям гідності, що в розмові виражено нетрадиційним звертанням - "козаче". В тутешньому костюмі, особливо жіночому, досить вперто тримається народна старина, точнісінько як i в побуті i в звичаях помітне збереження стародавніх елементів..." - писав автор статті "В запорожском захолустье", i протиставляє це "трактирно-солдатской культуре", яка в наш час досягла апогею в своєму розвитку [98;726].

За останній період Січі кількість зимівників значно збільшується. Зміни були не тільки кількісні, але й якісні, бо нові зимівники породжувались широким впровадженням землеробства. З побічної, воно стає головною галуззю господарства, що вимагало не тільки збільшення робочих рук, а й суттєвих соціальних змін. " За останні 40 років існування Запорожжя там відбулася велика еволюція у господарських відносинах. До першого зруйнування Січі в 1709 році головним видом господарства було скотарство." - пише Н.Полонська-Василенко [48;112]. З 60-х років, з зростанням великого землеволодіння й капіталу все гостріше відчувається різниця між козаками. Дослідниця рішуче відкидає тезу А.Скальковського і Д.Яворницького про рівність козацтва. І, як ми цілком переконані - про неї не можна говорити навіть з початкових часів козакування, бо організовувались ватаги промисловців різними за своїм соціальним статусом людьми і на різних засадах. Рівність була можлива і формально зберігалася, як давня традиція, до кінця існування Січі лише в курінних осередках. Однак курінь, при наявності паланкового територіально-адміністративного поділу і при широкому розвої приватної власності, виступає як пережиток минулих часів.

Соціальний статус мешканців зимівників визначити не легко через велику кількість термінів, якими відокремлювалась одна категорія робітників від іншої, і неточність попередніх тлумачень. Серед цих мешканців Н. Полонська-Василенко вирізняє три головні категорії з невеличкими поясненнями: аргати - найманці з січовиків, щоправда М.С.Слабченко не вважає їх за справжніх наймитів, бо хазяїн не міг вимагати від них ро-боти і вони працювали по бажанню [55;230]. Наймити - переселенці, зайди, паупери, що були вдячні за будь яку роботу і платню. І нарешті - молодики-вихованці, працюючі задурно [48;209].

Січових наймитів доцільно було використовувати при догляді за худобою, на якій вони добре розумілися. Крім того, це відповідало їх природним нахилам. Однак це зовсім не означає, що їх використовували лише на цих роботах. Все залежало від потреб роботодавця і власних здібностей і побажань робітника. Наявність здібностей давала змогу обійняти посаду управителя всього господарства, а не тільки окремої ватаги риба-лок, скотарів, чумаків чи орачів. По закінченню терміну найму з робітниками проводились розрахунки згідно з попередньою домовленістю. Бажаючі могли вільно покинути господаря, якщо не мали бажання поновити договір при згоді власника господарства. В 1765 році Петро Калнишевський в листі до племінника нагадує про необхідність поновити договір з наймитами на наступний рік [84]. Умови найму звичайно були різними, як і розрахунки. У того ж Калнишевського 44 робітники одержували по 7 крб. за рік. Н. Полонська-Василенко писала, що за службу одержували платню худобою - "заслужений скот", який випасали разом з господським. Чабанам платили за рік по 4 вівці і 1 козі, чередникам - 1 корова. Служникам крім платні давали одяг, їжу ще й гроші. Робітник-стадник діставав на рік 4 - 8 крб., плюс приплід, одяг, харч [48;205]. М.С. Слабченко вважав,що заробляв наймит за рік на хазяйських харчах 3,5 крб. [55;235].

Навряд чи це було так в усіх випадках, але козак Рогівського куреня Іван Сошельський спромігся завести власне господарство через півроку роботи в наймах: "прийшов на Запоріжжя 10 років тому в Рогівський курінь й жив у козака того ж куреня Шмалька на р.Солоній без найму більш року, а потім служив в наймах в козака того ж куреня Давикота с пів року і с того часу своїм зимівником в гирлах Дніпрових сів і жив" [79].

Порівнюючи платню наймитів з царським жалуванням на Січі, Н. Полонська-Василенко вважає її рівною платні осавула - 30 крб., а на Гетьманщині в цей же час за словами М.С.Слабченка "Заробіток коливався від 1,5 до 5 крб. за рік, а одного разу згадується платня в 14 крб. за рік" [57;164]. Така різниця цілком пояснює ту кількість переселенців, проти яких царський уряд марно намагався застосувати різні заходи, аби стримати потік робочих рук на Запоріжжя.

Друга категорія наймитів в запорозьких зимівниках складалась з поспольства Запорозького Війська. На відміну від аргатів вони не належали до військового товариства, а складали основну частину недавніх переселенців і жили по селах, слободах і хуторах, сплачуючи щорічний податок до Військової скарбниці. Це зовсім не означає, що вони були за межами Військового права і на них не розповсюджувались закони і влада Січі. Влада Січі поширювалась на них через паланкову старшину і далі, через сільське, слобідське поспольське отаманство, яке також обиралось мешканцями цих поселень. Єдине в чому посполиті поступалися козакам, так це в тому, що вони не могли прийняти участь в справах Січі. Але кожен з них, якщо це дозволяло їх економічне становище, міг змінити свій соціальний статус і стати козаком.

В квітні 1773 року старшина Кодацької і Самарської паланок повідомляла в Кіш: "За кілька років немалое число посполитих вийшло в козачую службу, а оклади військові не зменшуються від чого великий тягар на зменшене поспольство. Самі достойні з поспольства записані в козаки і несуть службу" [89]. Звичайно для цього треба було мати відповідні кошти, аби придбати все необхідне для козачої служби. Могло бути і навпаки: "...з козачого звання поубожилих, обнищавших в тому козачому званні кої за крайнім своїм убожеством відповідної служби нести не можуть і з того козачого звання виключено і в посполиті причислено" [73]. Про подібні факти доповідав кошовому Олексі Григоровичу в вересні 1759 року Новоселівський козачий отаман.

Згідно з окладними реєстрами, поспольство в свою чергу поділялось на три категорії: тяглі, піші, і підсусідки. Перші мали тяглову робочу худобу і навряд чи могли бути потенційними наймитами в зимівницьких господарствах. Хіба що в разі необхідності підправити своє підупале господарство. Піші не мали тяглої худоби і тому їх економічне становище було менш стійким, що безумовно змушувало їх працювати в наймах. І наре-шті - підсусідки, як сказано в податних реєстрах "живущих у хазяїв і особо в хуторах і по селах" не мали навіть власного житла і тому їх в цих реєстрах рахують не по хатах, як перших, а по сім'ях. Це для них вже згадуваний Онуфрій Лата просив дозволу Коша збудувати в своєму зимівнику ще дві хати [83]. Посполиті в 1773 році сплачували в Військову скарбницю "на одного тяглого - 80 коп., на пішого хату - 30 коп., на підсусідочну сім'ю - полтину" [94]. Дивно, що з підсусідків беруть більший податок ніж з піших. Це можна пояснити тим, що живучи під дахом міцного господаря вони одержували ще й одяг, взуття і їжу, на що їм не треба було витрачати грошей.

Нарешті - молодики. Це вихованець і служник господаря зимівника, який своєю посильною працею мав сплачувати своєму патронові за власне виховання і навчання. Багато хто з них успадковував все майно господаря по його смерті і в цьому випадку їх слід вважати за родичів, членів сім'ї, з якими не міг укладатись ніякий юридичний договір. Так було з Семеном Гаркушею [49;144-147] і з Микитою Коржем [31;6]. Господарське виховання було обов'язковою і значною частиною загальновійськового виховання, а тому йому приділялося значне місце, але не головне. Молодик повинен був працювати стільки, скільки цього вимагав його вихователь. Але не всі молодики, як свідчить М.С.Слабченко, ставали козаками [57;231]. Далеко не всі були щасливими спадкоємцями своїх вихователів. В цьому випадку треба було самому дбати про кусок хліба, і самостійно ставати до праці в зимівнику вже на договірних засадах. Той же Гаркуша в зимівнику козака Левка Чорного найняв молодика за 6 крб річних і "10 його овець до своїх зимувати взяв" [49;125]. Отже молодики працювали зовсім не дурно і заробляли не менше інших наймитів, користуючись правом тримати власну худобу разом з хазяйською. Таке спільне утримання худоби практикувалось дуже часто і не тільки між компаньйонами. В реєстрі збитків від грабіжників поданого до Коша зимівчанином-козаком Вишестебліївського куреня в 1759 році, крім речей молодика і покійного "кумпана" значаться воли козаків того ж куреня Олекси Галушки та Власа Тарана [77].

В багатьох випадках співвласниками чи компаньйонами господаря виступали його родичі і деякі мешканці зимівників. Так "козак Прокоп Д'яченко в 1770 році зайняв місцевість на березі Кривого Торця, завів тут обширний зимівник, влаштував в ньому кілька землянок і хат-мазанок і запросив до себе на постійне проживання з Полтавщини своїх родичів і знайомих" [39;60]. Але в зимівниках було чимало й справжніх бідняків, які працювали лише за харч і одяг і раді були будь-якій роботі. Вони не належали ні до Січового товариства, ні до поспольства Війська, і як справжні сезонні зайди заробітчани не підлягали юрисдикції Війська, а тому були найбільш безправною і незахищеною категорією найманців. Цих зайд з хліборобських областей України доцільно було використовувати саме в рільництві - найважчій галузі господарства.

Розгалуженість і постійно зростаюче господарство вимагало відповідної кількості робочих рук. Їхню кількість встановити дуже важко через непостійний і безперервно змінюваний їх склад і кількість в зимівниках. Встановити кількість намагався і сам Кош. Ще в 1757 році Кош надіслав полковникам паланок наказ з'ясувати ...скільки зимівниками сидячих і бувших на рибних промислах козаків, хто в них служителі, як їх звуть і прозивають і яких вони куренів?" [9]. Полковники виконали наказ лише наполовину, подавши реєстри тільки власників без кількості і імен наймитів в їх господарствах. Н.Полонська-Василенко в 597 зимівниках Самарської паланки нараховує 1043 робітники [48;127]. Тобто майже 2 робітники на зимівник. В.Голобуцький вважав, що на кожний зимівник припадає 4-5 наймитів [15;356]. Д.І.Багалій вважав, що зимівник складавсь максимум з 19 чоловік [6;31]. А М.Слабченко підрахував, що в зимівнику Ковпака було не менш як 43-47 наймитів без кухарів і господи [55;234]. Вже згадували про 44-х наймитів Калнишевського. Відомо, що запорожець Микола Рудь в 1739 році осадив в своєму зимівнику 426 душ звільнених ним бранців. А в 1752 році в його зимівнику було 315 чоловіків і 196 жінок, для яких через два роки він збудував власним коштом церкву і утримував ієромонаха Самуїла [39;523]. В 1770 році на місці сучасного м.Павлограда старшина Матвій Хижняківський завів свій величезний зимівник "со множеством работников занимавшихся хлебопашеством и скотоводством. В феврале 1771 года к нему пришло много сезонных рабочих, которые здесь и остались навсегда. В 1774 г. этот зимовник многолюдством обывателей и довольством их промышленостию и порядком был широко известен в Запорожье" [39;523]. Поступово великі зимівники перетворювались в слободи і села, але поряд з ними існували і зовсім невеличкі господарства, де використовувалась праця лише їх власників. До таких слід перш за все віднести пасіки престарілих запорожців, де ті доживали свій вік. "Коли січовик переходив виключно до бджолярства, або хліборобства, - писав О.В.Біднов,- він ще дужче звикав до своєї оселі, і відомі приклади, як запорожці жили по своїх зимівниках десятки літ, весь вік свій вікували там де засновували зимівник" [9;4]. Дійсно, запорожці так прикипали до своїх хуторів, до свого господарства, що не залишали їх ні після зруйнування Січі в 1709 році, ні після остаточної ліквідації її в 1775 році. Той же гайдамака Гаркуша жив в зимівнику козака Федора Сухого на р.Кінській до 28 грудня 1782 року [49;125]. Василь Зуєв, в тому ж 1782 році: "обьехал многие оставшихся в степи жить запорожцов..." [23;271]. Деяких з них Катеринославський губернатор М.П Миклашевський переселяв з хуторів в свої слободи в 1801-1804 рр. [39;46].

Цікаво, що на Запорозьких землях в 60-х, на початку 70-х років майже не виникло нових великих поселень. А ту численну армію вільних робочих рук, які переходили на землі Війська, повністю поглинало хутірське господарство запорожців.

Генезу господарства запорожців можна досить умовно розділити на три етапи: перший - суто промисловий, коли займались виключно екстенсивними формами господарства - риболовством, ловами, бортництвом, полюванням. На цьому етапі земля як об'єкт праці ніякого значення не мала. Важливою була наявність на цій землі різних угідь - лісів, луків, річок і т. інш. Це підтверджують відомі нам люстрації XV - XVI ст., де згадуються виключно угіддя, а пашня, якщо й згадується, то десь на передостанньому плані.

Другий етап - промислово-скотарський. Він характеризувався перевагою скотарства і тривав до часів останньої Січі. Степовий простір і приклад південних сусідів - татар, стимулювали промисловців до зайнять скотарством. Цього вимагав і попит ринку, на якому худоба була найдорожчим і популярним товаром. В умовах запорозького степу собівартість худоби була мізерною, що забезпечувало максимальні прибутки при реалізації цього товару.

Третій етап - скотарсько-хліборобський, тривав дуже короткий час: з 1734 року - до скасування Січі в 1775 році, а тому не встиг остаточно оформитись і може вважатися лише як перехідний до хліборобського. Саме на цьому етапі було чітко зафіксовано тенденцію до перетворення господарства значної частини запорожців на багатогалузеве господарство з чисто капіталістичними рисами.

Про господарство запорожців нам відомо небагато, та й то в загальних рисах, які донесли до нас два іноземні автори: По - перше, це дані зібрані російським військовим інженером князем С.І.Мишецьким, який, перебуваючи в самій Січі з 1736 по 1740 рік, подає нам про господарство дуже скупі дані: "запорожці нині живуть в зимівниках для своїх коней і іншої худоби, а інші живуть для рибальства, полювання і ловів. Багато мають пасік і годуються всяк від свого промислу" [40;24]. Його, як військову, людину звичайно більше цікавили далеко не господарські питання, а лиш ті повідомлення які, були цікаві військовому відомству Росії.

Більш грунтовні і цікаві дані подає цивільна і освічена людина - академік В.Зуєв, який подорожував колишніми землями запорожців в 1781-82 рр. Але знову ж таки наскільки об'єктивними могли бути ці дані після скасування Січі. Він бачив лише залишки того, що колись було, а більшість інформації подає з чужих вуст [23;24].

З самих запорожців лише М.Корж та Розсолода залишили нам деякі цікаві відомості про господарство, а нащадки козаків доповнили наше уявлення про його галузі. М.Корж в 1738 році став вихованцем і служником свого хрещеного батька старшини Качалова, котрий зимівник свій "со скотоводством" мав на р. Сухій Сурі. Цікаво, що після одруження, Корж в цьому ж зимівнику на перше місце своїх зайнять господарством ставить вже землеробство, а потім скотарство і садівництво [31;6]. В цих оповіданнях чітко простежується певна генеза розвитку господарства характерна для третього етапу.

Розгляд господарства запорозького зимівника слід розпочати з рибальства, як найдавнішої галузі господарства, яка і була, на нашу думку, основою утворення інституції козацтва. За період Нової Січі вона вже не відігравала провідної ролі в господарстві запорожців, хоча це зовсім не означає, що воно було в занепаді. Звичайно рибні запаси були не безмежними і за довгі роки користування могли дещо звузитись, але добре по-ставлені природоохоронні заходи на Запорожжі дозволяли одержувати стабільні улови різної риби.

Рибальство залишається прибутковим і популярним особливо серед простого козацтва. Риба завжди була традиційним і чи не найголовнішим продуктом харчування запорожців. Тому саме про рибальство згадують всі подорожні і подають найбільш повні відомості, як це зробив той же В.Зуєв, присвятивши йому свою окрему роботу [24]. Специфіка цієї галузі поклала початок і певній господарській спеціалізації господарства в Вольностях. Спеціалізованими в цьому плані були Бугогордівська, Прогноїнська і Інгульська паланки. На їх територіях були розташовані найбільші стаціонарні і тимчасові сезонні загальновійськові курінні стани, або, як називали їх запорожці - рибальські коші.

В зимівниках цей промисел відігравав одну з провідних ролей. Про продуктивність цієї галузі свідчать дані експорту з Запоріжжя. Рибопродукти посідають чільне місце в експортних поставках в усі сусідні країни [8;284]. Звичайно, що цей промисел породив зародження переробної промисловості з відповідною внутрішньою спеціалізацією, яку детально описав Д.Яворницький [97;174]. Рибальські технології і традиція запорожців виявилися настільки стійкими і досконалими, що зберігалися до 40-их рр. XX ст. [32]. Переробка риби вимагала відповідного забезпечення знаряддями і реманентом. Частина закуповувалась на Гетьманщині, але більшість знарядь виготовлялась майстрами як в самій Січі, так і по зимівниках. Тим самим рибальство побіжно сприяло розвиткові інших галузей не тільки переробного, а й чисто технічного напрямку.

Відомо, що деякі козаки по своїх зимівниках спеціалізувалися на виготовленні окремих видів знарядь, як на попереднє замовлення, так і на продаж . Попит на такі вироби завжди був стійким, хоч і коливався в сезонній залежності, а пропозиція не завжди його задовольняла. І тому в окремих господарствах найбільш потрібні і поширені знаряддя праці купували про запас. Саме цим і пояснюється наявність деяких запасів цих речей в описах старшинського майна, поданих Н. Полонською-Василенко [48].

Як вже зазначалося, в цей період землеробство стає важливою галуззю господарства на території Вольностей. Воно намагається забезпечувати внутрішні потреби Запорожжя.

Землеробством частина запорожців займалася завжди, хоча б тому, що не займатись ним вихідці з традиційних землеробських регіонів України просто не могли, бо нічого іншого не вміли. Інша справа, чи завжди сприяла цьому навколишня ситуація, і скільки потрібно було хліба для власного вжитку господареві. Тому при нерозвиненості ринків і загрозі комунікаціям, землеробство не могло бути скільки-небудь помітним і ві-дображеним у відповідних нотатках подорожніх. А не складаючи предмету імпорту - і в документах сусідніх народів. Січовики дійсно завжди отримували від своїх монархів так зване хлібне жалування, якого ніколи не вистачало, а тому і жило, головним чином, за рахунок козаків-аграріїв, тобто власників зимівників. Радикальна зміна ситуації в регіоні, внаслідок якої зміцніли комунікації і зв'язали Вольності з сусідніми ринками, зразу ж дала могутній поштовх завжди жеврівшим товарним відносинам. Запоріжжя до цього було давно підготовлене всім своїм соціально-економічним устроєм. Слід було узгодити відповідну правову базу. В цьому зимівник відіграє провідну роль.

Запорозький зимівник, як найчисельніша одиниця запорозьких поселень, постає одним з головних суб'єктів адміністративного устрою Запорозьких Вольностей. Тому дуже важливо з'ясувати рівень взаємостосунків між січовою адміністрацією і зимівчанами, тобто між владою і власником хуторів. Не викликає сумнівів, що ці стосунки були далеко не простими на протязі всієї історії існування Вольностей. Про це свідчать і сучасники запорожців, починаючи від Еріха Лясоти і до князя Мишецького. Повідомлення першого свідчать про розмежування між власне січовиками - воїнами професіоналами і зимівчанами - господарями, котрі живуть десь на кордонах і лиш номінально підпорядковані Січі [36;49]. Другий автор повідомляє навіть про заколот і протистояння ''homo economicus'' проти ''homo militaris'' за часів Олешківської Січі, адміністрація якої ''...їх (зимівчан - О.О.) підданими у себе мали й образи і насильства їм чинили. Тому й переселились в Кам'янку'' [40;11]. Достатньо фактів протистояння і за часів останньої Січі [76]. Подібним фактам невиправдано мало приділялось уваги через недооцінку зимівників в розвитку державницьких інституцій Запорозьких Вольностей. Певну роль відіграло і надмірне захоплення військовим аспектом запорозького козацтва.

Абсолютне верховенство Січі над усіма інституціями Вольностей вважалось незаперечним і цілком сталим. З'ясувати місце зимівника в адміністративному устрої Вольностей досить важко навіть при уявному відтворенні цієї системи.

Відомо, що всі землі Вольностей поділялись на паланки, кожною з котрих керував обраний полковник з старшиною. З розпоряджень, наданих Кошем місцевій адміністрації на управління паланками видно, що паланкову адміністрацію обирала громада, а Кіш лише затверджував вже обраних [92]. Серед виявленого комплексу розпоряджень в деяких залишено місце для прізвищ новообраної старшини, які туди вносились після затвердження акту обрання Січовою адміністрацією. В окремих документах маємо пізніше внесені прізвища старшин.

Паланки, в свою чергу,поділялись на отаманства, до складу яких входило кілька поселень. До Протовчанської паланки входило Василівське отаманство з селами Василівкою і Грузинівкою, отаманства Шульгівське, Половицьке, Проданівське з відповідними селами [75]. Отаманствами керувала вибрана місцевою громадою старшина, яка в свою чергу відповідала за порядок, збирала податки і вела зносини не тільки з керівництвом паланки, а й безпосередньо з Кошем [74]. З Коша часто йдуть накази безпосередньо сільським отаманам. 12 січня 1764 р. з Коша надійшов наказ посполитому отаману Нового Кодака, де регламентувалась видача провіанту посильним [89]. Такий безпосередній тісний зв'язок давав змогу уникнути бюрократичних перепон і оперативно вести управління. Добре видно і розподіл на цивільну і військову владу, хоча з огляду на військову ситуацію, остання часто брала на себе і виконання суто цивільних обов'язків, як то збирання податків, заготівля провіанту і фуражу, утримання поштових станцій і таке інше.

Отаманства ділилися на так звані десяткові хати. Причому знову ж таки окремо на посполиті і військові, тобто козачі. До цих десятків записувались всі піддані Вольностей, що мешкали поза Січчю. Вони були водночас найдрібнішою військовою, допоміжною і господарською одиницею по виконанню різних нарядів і збору податків. Податків можна було частково уникнути, перейшовши в козацький стан, перебування в якому було вигідне і за матеріальними і за моральними міркуваннями [90].

В реконструйованій системі зимівнику не знайшлося місця, його становище чітко не окреслювалося. Саме тому дослідники втрачали зимівник з поля зору при розгляді адміністративного устрою. Водночас в універсалах робиться наголос на тому , що в компетенцію паланки входить і керівництво ''сидящими в Самаре и в других местах и поженившимися казаками употребляеми били'' [76]. Тим самим паланковій адміністрації були підпорядковані лише хутори поспольства і одружених козаків, незважаючи на випадки їх прямих зносин з Кошем. Такі нечисленні випадки безпосередніх зносин говорять начебто про пряме підпорядкування зимівників Січовій адміністрації, що, на нашу думку, не зовсім вірно. Зимівники січового товариства тільки номінально залишались підпорядкованими Січі, а фактично вони мали певну автономію, і їх залежність від Січі обмежувалась залежністю господаря від влади курінного, до якого він був приписаний.

Аналіз матеріалів дає змогу припустити, що в даному випадку маємо хоча й поодинокий, але певний відголосок спроб адміністративних реформувань часів останньої Січі, коли зимівники одружених намагались вивести з прямого підпорядкування Січі і передати під юрисдикцію паланок. Реформування не вдалося, принаймні в подальшому ми не зустрічаємо жодних посилань на подібні спроби. І це не дивно, адже авторитет паланкових полковників був слабий, про що свідчить лист Бугогардівського полковника Андрія Сухого до Коша про неможливість знайти винних і задовольнити позов курінного Стецька Старого Левушківського куреня з товариством за покрадених коней. ''А якщо і знайдуться, то мого суду й покарання не слухають, що підтвердити можуть курінні отамани Левушківський та Незамаївський про те відають'' [67]. Показово, що полковник спирається на традиційно високий авторитет курінних отаманів. Недарма ще М.Слабченко вважав, що авторитет курінних в очах козацтва інколи важить більше ніж авторитет кошового [54;248]. Можна згадати численні факти мовчазної згоди курінних в участі їх козаків в гайдамацьких ватагах і навіть факти передачі частини награбованого в руки курінних для збереження і платні за сприяння [54;248]. Все це побіжно підтверджує наше переконання в більш ранньому походженні зимівника ніж інших інституцій. Трохи пізніше в іншій своїй роботі той же М.С. Слабченко писав, що ''влада володаря зимівника наближалась до влади куреня, а подекуди й більше, бо в зимівнику жили й посполиті, й діти з жінками'' [55;236]. А якщо зважити на те, що при деяких зимівниках були і поштові станції, що утримувалися коштом господаря [87], а подекуди і церкви з ієромонахами [39;432], то стане цілком припустимо, що ця влада дійсно була вища за владу курінних. Більше того, додавши сюди сезонних перехожих робітників, які не були підданими Війська, то стане ясно, що влада господаря зимівника в цьому випадку була вищою навіть над владою кошового, який порядкував лиш підданими Війська та й то з безпосередньою участю Військової ради і курінної отаманії - вельми впливового дорадчого органу при кошовому. Саме тому ми маємо деякі підстави говорити навіть про змагання зимівчан з Січовою адміністрацією, яка змушена вживати рішучих заходів для зміцнення свого авторитету, надсилаючи погрози володарям зимівників;''Ежели ж вы сей наш приказ принебрежете то имеете быть казнимы непременно'' [77]. Цікаво що з 62 культових споруд, які існували на території Вольностей до самої ліквідації Січі, в зимівниках діяло 9 каплиць і одна похідна церква [37-а;54-60]. При цьому слід пам'ятати, що багато сіл в яких існували церкви або каплиці, брали свій початок з зимівників і саме наявність цих споруд побіжно створила передумови до перетворення зимівників в села і містечка. А.В.Бойко наводить цілий список з 142 сіл Катеринославщини, що виникли з запорозьких займищ і зимівників [11;42]. До нього можна додати ще більше десятка подібних прикладів з етнографічних матеріалів Я.П.Новицького та А.Кащенка. Як наслідок, мінімум 17,8% культових споруд в усіх Вольностях припадало на зимівники. Якщо додати сюди ще й ті каплиці що по тогочасним документам локалізувались в балках чи урочищах, то матимемо 25,8%. Тобто більше чверті культових споруд існувало завдяки зимівчанам. А це означає, що зимівник в церковному устрої Запорозьких Вольностей відігравав досить помітну роль.

Окремим аспектом взаємостосунків є система оподаткування в Запорозьких Вольностях. Побіжно цього питання торкались відомі дослідники Запорожжя починаючи, з А.Скальковського, який головним прибутком Війська вважав царське жалування, а на останнє місце ставив військову здобич. Він, між іншим, наголошує, що ''...податки платили тільки сімейні козаки і поспольство. Вони (податки - О.О.) були постійні і тимчасові. Постійні складали 1руб. або 1,50руб. з сім'ї" [52;235]. Д.І.Яворницький в переліку головних Військових прибутків ставить на перше місце військову здобич, а податки на передостаннє місце перед царським жалуванням. Цим підкреслюється, з одного боку, військова основа козацької корпорації, а з іншого - певна незалежність Війська від царської милості [97;301].

В.Голобуцький стисло охарактеризував лише податки посполитих, які накладались Кошем на окрему слободу, а розподіл належав самій громаді даного поселення [15;502]. Останнє посилання є не зовсім коректним. З численних ордерів Коша видно, що остаточне визначення суми податку належало місцевій паланковій адміністрації, яка робила це не без участі сільської громади. ''Предлагаем вам (Протовчанському полков-нику - О.О.) - говорилося в одному з ордерів,- объехав владения свои налог определить на каждое село смотря по имуществам - хуторам, мельницам, промыслу и другим состояниям кто чего достоин положили реестр и собрали такову расписаную сумму'' [94]. Дійсно, податки з слобід збирали диференційовано. В 1760 р. з 107 ''козаків Самарських при Новоселиці'' зібрано було 147руб., а з 127 козаків Новокодацьких зібрали 110руб'' [74;22,23]. Простий підрахунок показує, що на одного козака в першому випадку припадало 72 коп., а в другому 1,15коп. Але насправді ніякого урівняння в оподаткуванні не було. Майновий стан кожної сім'ї мав велике значення для визначення розміру податків. і тому місцева адміністрація щорічно складала загальний майновий реєстр не тільки всього свого відомства [90;15], а й докладний майновий перелік кожного одруженого козака, як це було зроблено в Протовчанській паланці в 1770 році [89;25]. Подано "розпис" по восьми селах трьох категорій населення, що сплачували податки: піших, тяглих і підсусідків, до яких було зараховано і козаків ''...що без найму і в наймах живуть в обивателів.'' ''Полагая на одного тяглого 80коп., на пішого хату - 30коп., на підсусідочну сім'ю по полтині,'' а на згаданих козаків по 70коп.'' Така ж ''роспись'' була зроблена і по селах Орільської паланки, де серед оподаткованих бачимо й Нехворощанський Успенський монастир [94;8]. Рівень податків певною мірою залежав від врожайності і взагалі від продуктивності того чи іншого господарства.

На колишніх запорозьких землях в Елисаветградській провінції в 1766 році врожайність була сам-шість [25;112]. Німецький мандрівник Хоймардс, подорожуючи по Україні вже після ліквідації Січі, при дуже негативному ставленні до запорожців пише про сам-12 врожаю в їхніх господарствах [32;207]. Якщо вважати ці цифри крайніми, то врожайність в господарствах запорожців цілком можна назвати досить високою навіть за сьогоднішніми мірками. На нашу думку, саме ця галузь господарства сприяла більше всього швидкому збагаченню значної частини запорожців. З кожним роком кількість багатих запорожців з числа простих козаків збільшується, і в різних описах поряд з прізвищами старшин ми все частіше зустрічаємо прізвища рядових січовиків, які в своїх господарствах-зимівниках використовували не тільки вільну працю прийдешніх робіт-ників, але й свого біднішого січового товариства. Якщо в 50-ті роки запорожцям власного хліба ще не вистачає і вони купують його в Україні, то вже в 60-х рр. вони повністю забезпечують свої потреби і вивозять його до Криму, в Польщу, Валахію і навіть постачають його до російської армії [93;110]. Поліпшення торговельних зв'язків з цими сусідніми країнами давало неабиякі прибутки. Ці зв'язки тривали з Кримом навіть в роки війни 1768-1774 рр , коли туди вивозився хліб [15;353]. Зимівчани мало зважали на такі обставини як війна і заборони. Ними керувала, головним чином, не чужа їм політика центрального уряду, а прямий торговельний зиск.

Завдяки розвитку землеробства Запорожжя позбавилось економічної залежності від центральної влади. Це не могло не турбувати російський уряд, який втрачав контроль над Запорожжям і добре розумів, що економічна незалежність рано чи пізно поставить питання про політичну незалежність.

Центральний уряд спочатку намагався чинити всілякі перешкоди розвитку нових економічних стосунків на Запорожжі. Під слушним приводом з 1764 року на Запорожжі заборонялось проводити розрахунки срібною монетою [82;21]. На кордонах і перевозах влаштовувались митниці, де здирали потрійну плату і просто грабували чумаків, намагаючись хоч в такий спосіб зробити торгівлю збитковою і непривабливою в очах ко-заків-підприємців. Про здирства російських драгун повідомляв до Коша шафар Кодацького перевозу Федір Голуб [80;4].

Але всі ці заходи вже не могли перешкодити подальшому розвитку господарства на Запорожжі і все більшому збагаченню значної частини запорожців або як би ми сьогодні сказали - формуванню так званого середнього класу. В своїх зимівниках запорожці використовували більш прогресивні форми господарювання. Припинити ці небезпечні для імперського уряду процеси можна було лише в традиційний для Росії спосіб - грубою силою, що й було зроблено в червні 1775 року.

Отже, з'явившись набагато раніше Січі, зимівники, як основна форма господарювання, набагато її пережили, значною мірою вплинувши на створення загальної економічної моделі господарства тодішньої України.

На зміст

Примітки і література

1 Апанович О.М. Збройні сили України.-К.,1967.
2. Апостолов А. Запорожье, страна и народ.- Харьков,1903.
3. Архів Кримської Автономної республіки.
4. Бабенко В.А. Этнографический очерк Екатеринославской губернии.- Екатеринослав., 1916.
5. Багалей Д. Займанщина в Левобережной Украйне в ХVII-XVIII ст. // Киевская Старина. т.VII.декабрь, 1883.
6 .Багалій Д. Заселення південної України і перші початки її культурного розвитку. -Харків,1920.
7. Бантыш-Каменский. История Малой России.-К.,1903.
8. Барабанов О.Н. Товарооборот черноморской торговли в XVIII в. // Материалы по археологии, истории и етнографии Таврии. Вып. ІІІ. -Симферополь, 1993.
9. Біднов В.Д. Запорожський зімовник. -Катеринослав, 1916.
10.Благовіщенський. Ю.Ю. Звіт археологічної експедиції дослідження поселень Черняхівської і Слов'янської культур в урочищі Портмашево Запорізької області в 1991-1993 рр.
11. Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII ст. -Запоріжжя, 1994.
12. Брайчевська А.Т. Давньоруські пам'ятки Дніпровського Надпоріжжя // Археологічні пам'ятки УРСР. -К.,1962. -Т.ХII.
13. Гамченко С.С. Раскопки в бассейне р. Случи. -М., 1901. -Т.1. -С.86.
14. Георгій Кониський. Історія Русів. -К., 1978.
15. Голобуцький В.А. Запорозьке козацтво. -К., 1991.
16. Голос запорожского депутата во всероссийском собрании депутатов 1768 г. // Киевская Старина.-Т.V (март), 1883.
17. Гійом Левассер де Боплан. Опис України. -К., 1991.
18. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. -К., 1991.
19. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье 1775-1804. -М., 1959.
20. Дневник путешествия в Южную Россию академика Гильденштедта в 1773-74 гг. // ЗООИД.-Одесса, 1879.-Т.11.
21. Ефименко А.Я. История украинского народа.-К., 1990.
22. Жизнь запорожских казаков по рассказу современника-очевидца. // Киевская Старина. Т.VII (ноябрь), 1883.
23. Зуев В. Путешественные записки от Санкт-Петербурга до Херсона в 1781-82 г. -СПб., 1787.
24. Зуев В. О бывших промыслах запорожских казаков и наипаче о рыбном. -СПб., 1790.
25. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII- перв. пол. XIX вв. -М., 1976.
26. Каманин И. К вопросу о казачестве до Б.Хмельницкого // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. Кн.8. -К., 1894.
27. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. -Дніпропетровськськ, 1991.
28. Квитка-Основьяненко Г.Ф. Историко-литературный очерк // Киевская Старина. -Т.VI (июнь), 1883.
29. Козачок Н.Л. Звіт про роботу експедиції 1990-1993 р.р. на о. Хортиця.
30. Козловський А.О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров'я в IX-XIV ст. -К., 1992.
31. (Корж Н.Л.) Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа.-Днепропетровск, 1991.
32. Запорозький гард // Київська Старовина, 1995. -№ 2.
33. Крип'якевич І.П. Історія України. -Львів. 1990.
34. Куліш П.А. История возсоединения Руси в 3-х т. -СПб., 1874.
35. Kronika Marcina Bielskogo. -Sanok, 1856.
36 Лассота Ерих. Путевые записки. -СПб., 1873.
37. Ляскоронский В. Русские походы в степи и поход Витовта на татар в 1399 г. // Журнал министерства народного просвещения. -Спб, 1907 (май).
37-а. Лиман І.І. Церква в духовному світі Запорозького козацтва. -Запоріжжя: РА "Тандем У", 1997.
38. Leszek Podhorodecki. Sicz Zaporoska. -Warszawa, 1970.
39. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской эпархии. Вып.2. -Екатеринослав, 1880.
40. Мышецкий С.И. История о козаках запорожских. -М., 1847.
41. Мыцик Ю.А. Записки иностранцев как источник по истории Украины (II пол.XVI - сер. XVIII в.).-Днепропетровск, 1981.
42. Мірошніченко В.В. Історія Запорозького козацтва в англомовних першоджерелах // Тези конференції. -Запоріжжя, 1991.
43. Миллер Г.Ф. Исторические сочинения о малороссии и малороссиянах. -М., 1847.
44. Новая история стран Азии и Африки. -М., 1982.
45. Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье. -Рига, 1990.
46. Олійник О. Про локалізацію запорозьких зимівників.// УІЖ, 1992. -№ 10-11.
47. Падалка Л.В. Была ли на о. Томаковка Запорожская Сечь? // Киевская Старина, 1893. -Т.41.
48. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина в 2-х т. -Мюнхен, 1965.
49. Протокол допиту гайдамаки Семена Гаркуші // УІЖ, 1990. -№ 10-11.
50. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького. -К., 1991.
50. Селянський рух на Україні. -К., 1978.
52. Скальковский А. История Новой Сечи. -Одеcса. 1841.
53. Скуратівський В. Берегиня. -К., 1991.- С.74.
54. Слабченко М.Е. Соціально-правова організація Січі Запорозької // Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права.-К., 1927. -Вип.ІІІ.
55. Слабченко М.Е. Паланкова організація Запорозьких Вольностей // Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права. -К., 1929. -Вип.VI.
56. Слабченко М.Е. Протоколы отпускных писем за гетмана Апостола. -Одесса, 1913.
57. Слабченко М.Е. Хозяйство Гетьманщини.
58. Стороженко І.С. Структура запорізького війська // Тої Слави козацької повік не забудем. -Дніпропетровськ, 1990.
59. Супруненко. В. Народини. -Запоріжжя, 1993.
60. Українські народні казки, легенди, анекдоти. -К., 1989.
61. РДА ВМФ.
62. РДВІА Ф.ВУА. 24067.
63. РДВІА Ф.ВУА. 24089.
64. РДВІА Ф.ВУА. 5032
65. РДВІА Ф.ВУА. 241.
66. ЦДІА м.Київ (Далі ЦДІА) Ф.229. оп.1. спр.6. арк.3,4.
67. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр.6. арк.12,14.
68. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр.27.
69. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр.28.
70. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр.41. арк.14-16.
71. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр.41. арк.46.
72. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр.49. арк. 73-74.
73. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 52. арк. 1а
74. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 52 арк. 22,23.
75. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 52 арк. 30.
76. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 56 арк.1а.
77. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 74 арк. 22-23.
78. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 74 арк. 42-43.
79. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 83 (ІІ) арк. 172-173.
80. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 135. арк. 4.
81. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 136. арк. 15, 38, 40.
82. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 170. арк. 21.
83. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 171. арк. 14-15.
84. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 175. арк. 142.
85. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 233. арк. 4.
86. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 240. арк.4.
87. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 241. арк. 88.
88. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 267. арк. 29, 47.
89. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 279. арк. 35.
90. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 279. арк. 108, 117.
91. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 279.(ІІ). арк. 210, 226.
92. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 293. арк.33, 39.
93. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 324. арк.
94. ЦДІА Ф.229. оп.1. спр. 348. арк.
95. Чичерин А.С. Обзор исторического развития сельской общины в России // Опыты по истории русского права. -М., 1858. - С.24.
96. Шабульдо.Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. -К., 1987.
97. Яворницький Д.І. Історія Запорізьких козаків в 3-х т. -Львів. 1990.
98. Ястребов В. В запорожском захолустье // Киевская Старина, 1885. -Т.XIII.
99. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. -СПб., 1898. -Т.1. -С.225.
100. Укрепления Запорожских казаков, в городе Александрии и Александрийском уезде // ЗООИД.-Одесса, 1848.-Т.II.

Запорозький зимівник.

РОДСТВЕННЫЕ ФАМИЛИИначиная от Терентия Даниловича

РОДСТВЕННЫЕ ФАМИЛИИ
начиная от Терентия Даниловича