Войско Запорожское Низовое — военный и административный центр запорожского казачества, который находился за Днепровскими порогами в XVI—XVIII веках.

Запорожское казачество было изначально образовано черкасами (черкесами) по примеру многих других русских казаков, однако после было значительно разбавлено малоросами и другими славянскими национальностями. В настоящее время запорожские казаки проживают на Кубани, при этом значительно переняв местные традиции, а также обогатив свою кровь и культуру как донским казачьим элементом, так и другими народностями России, как это происходило на протяжении всего существования запорожского казачества. 

• Куренное деление Запорожского войска
• Хутора запорожцев по Самаре, 1776 год
• Запорозький зимівник
• Реестр войска Запорожского, zip-архив
• Запорізьке військо у другій половині 30-х років ХVІІІ століття
• Именные списки старшин и козаков бывшаго Войска Запорожскаго 1776 года
• Посемейный список старшин и казаков куреня Кореновского 1798 года
• Список кошевых атаманов Войска Запорожского
• Устное повъствованіе бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губерніи и уъзда, селенія Михайловки,Никиты Леонтьевича Коржа
• Народная память о Запорожье Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине (1875-1905)
• Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии
• Казацкие зимовщики и слободы

• История Новой Сечи, 1841
• Архив Коша Новой Сечи, 1734-1775, том 1
• Архив Коша Новой Сечи, 1734-1775, том 2
• Архив Коша Новой Сечи, 1734-1775, том 3
• Архив Коша Новой Сечи, 1734-1775, том 4
• Архив Коша Новой Сечи, 1734-1775, том 5
• Перепись, Подольский полк, 1659
• Присяга Миргородского полка, 1732

 

Появление

Часть народа известного по русским летописям, как Касоги, Косаги, Касаги и Казягь; проживали у верховьев Кубани севернее Пяти Гор (Бештау), иначе говоря, на юго-восточной окраине Земли Касак, указанной в персидской географин X в. Гудуд ал Алэм. Русские и Поляки понимали под именем Пятигорских Черкас не только Адыгейцев и Кабардинцев, но и Казаков, горцев казачьей речи. Австрийский посол в Москву С.Герберштейн писал о них в 1527 г.: «Русские утверждают, что это христиане, что они живут независимо по своим законам, а церковную службу выполняют по греческому обряду на славянском языке, которым они и пользуются главным образом в жизни».

Несколько раньше Герберштейна, польский монах Матвей из Мехова указывает около Пятигор Черкасов «русских по языку». В.Н. Татищев в «Истории Российской» (т. I, глава 35) приводит утверждения других польских авторов XVI в.,: что храбрые люди Пятигоры имели тот же язык, что и русские.

Из числа Пятигорских Черкас татарский баскак Ахмат в 1282 г. принял к себе на службу отряд Казаков, которые после построили город Черкасы на Днепре. Они там были и при Татарах, а после считались Запорожцами. По свидетельству польских хроник, в средине XVI в. армия В. княжества Литовского, пополнилась Пятигорским гвардейским полком.

Именно тогда Кавказская Черкасия была окончательно занята Турками; на Дон и Днепр в связи с этим должна была придти новая волна переселенцев, принесшая с собою и Черкасов-мореходов, известных историкам с древних времен. Во всяком случае, далекие морские походы Казаков на Крым и Турцию начались только во второй половине XVI в. Другие же Пятигорские Черкасы ушли от Бештау глубже в горы, проживали между Кабардинцами и там назывались Казаровцами (Ригельман). Несколько позднее они были принуждены уйти и из гор на Терек и Нижнюю Волгу, где их указывает в 1702 г. карта де Лила, как Гребенских Казаков. Из них же, по-видимому, состоял позднее Горский казачий полк (после Горско-Моздокский) и Кизляро-Гребенской казачий полк, оба Терского Войска.

Возникновение Запорожской Сечи

Для эпохи между XVI и XVIII веками так назывались все без исключения Днепровские Казаки; до этого времени они считались Ордынскими Казаками. Русские называли их Запорожскими Черкасами. Первоначальная история 3апорожских Казаков связана с Черными Клобуками и с теми Казаками, которые несли службу в северо-черноморских колониях Генуи или пополняли дружины крымских ханов. В рядах тех и других, несомненно, заметную роль играли ближайшие потомки Торков и Берендеев, известные летописцу, как «все Черные Клобуки, еже зовутся Черкасы», а Черкасы, в свою очередь, прозвище 3. Казаков, сохранявшееся за ними до XIX в.

Земли расположенные межд; Ю. Бугом и Днепром, на юг от рек Синие Воды и Тясьмин. долгое время били в распоряжении 3апорожских Казаков и их предков, хотя от 1240 по 1739 г. находились в границах татарских владений. До XVI в., от которого Запорожье стало принадлежать Татарам только формально, Казакам приходилось давать своих воинов в ханские войска. 3апорожские Казаки исторически связаны и с тем народом, который по литовским хроникам четырнадцатого века проживал около Ю. Буга и управлялся атаманами. Позднее, они помогали Литовскому великому князю Яну Альбрехту продвигаться в татарские степи.

Ханские подданные казачьей народности составляли три общины: оседлую - за Поросьем в днепровско-бугском клину; полуоседлую Перекопскую и кочевую Белгородскую.

В конце XV в. с днепровско-бутского клина, т.е. с юртов расположенных за Поросьем и за порогами ушли на север тысячи казачьих семей. Они разместились на Литовской Украине, где некогда проживали Черные Клобуки, вдоль рек Рось и Сула. По словам историка А. И. Ригельмана, польско-литовский король Сигизмунт I, «при даче им земель», «одарил их вольностями и разными преимуществами и на то привилегией своею им подтвердил».

Уже в первые годы близких отношений с Литвой, среди 3апорожских Казаков появляются литовско-польские знатные люди, князь Евстафий Дашкович, ославянившийся Татарин, и другой подданый короля рыцарь Проделав Ланцкоронский. Тот и другой стали атаманами, организованных ими одновременно, казачьих отрядов.

Все первые организаторы казачьих походов и ходатаи их перед королем носили фамилии знатных польско-литовских родов. Летописцы и ранние историки называют их казачьими гетманами, но пост гетмана для Казаков был учрежден много позднее, лишь в 1576 г. Эти лица не были и настоящими атаманами. В каждом отдельном случае они являлись только временными вождями-предпринимателями, снабжая казачьи походы из своих обильных средств и пользуясь соответственной частью добычи.

В 1562 г. было достигнуто постановление Польско-литовского Сейма о выплате 3апорожским Казакам ежегодного жалованья, «дабы они могли содержать нарочитое число своего войска и готовы быть к защищению Польши, да и отдали им все пространство земель, которое лежит между реками Днепром и Днестром к татарским границам, кои были без них опустошены татарскими нападениями, дабы они там поселились городами, в которых бы им собраться всем, вообще».

В 1562 г. основан их город Чигирин и около того же времени в Великом княжестве Литовском учрежден Пятигорский гвардейский полк. Несомненно, только они стали первыми организаторами далеких морских походов, принеся с собой знакомство с Черным морем и навигационные навыки старых черноморских корсаров. По свидетельству киевской летописи, первое морское нападение 3апорожских Казаков на Малую Азию состоялось в 1576 г.

Располагаясь все шире на литовских степных окраинах, 3апорожские Казаки не уступили Туркам и прежний свой юрт на днепровско-бугском клину. Они выдвинули за пороги укрепленный форпост, ставший вскоре для казачьей молодежи школою войны. К концу XVI в. он разросся в самостоятельную Низовую Запорожскую республику (СИЧ). Пребывавшие там Казаки не вмели причин относиться с враждой к Крымским Татарам, своим соседям и недавним соратникам. От ханов они ушли из-за их покорности Туркам. Живя врозь, Низовцы с Татарами первое время не ссорились. Они даже участвовали в борьбе придворных партий Крыма, выступая по стороне враждебной Туркам. Однако, ханы все больше туречилисъ, забывая прежнюю близость к Казакам, забывали, господствовавшие раньше в Крыму традиции веротерпимости, приобретали взгляды и обычаи своих могущественных завоевателей. Добрые отношения с ними сохранять Казакам становилось все труднее, но окончательный разрыв между теми и другими стал намечаться много позднее.

Образ взаимоотношений Сичи с Крымом остается еще в значительной степени туманным. Во всяком случае, до средины XVI в. между ними незаметно постоянной враждебности. Немилосердно разоряя окраины Польши, Литвы и Московии, Татары терпели на своем пути вооруженную Сич и это дало возможность казачьему Низу настолько окрепнуть, что после, когда пришел окончательный разрыв со всем мусульманским миром, Крым уже не был в состоянии справиться с сильной Низовой республикой.

Расселившись - по окраинам Литвы и приняв покровительство Польско-литовского короля, 3апорожские Казаки не прерывали связей со своей низовой братией. Каждое предприятие, задуманное за порогами тотчас же находило отклик и поддержку на рр. Роси и Суле. Услышав о проекте нового похода на Турок, тысячи казачьей молодежи спешили на Низ для того, чтобы в знаменитой Сичи заслужить звание знатного «товарища сичевого братства».

До 1569 г. в литовских областях, ближайших к Сичи, не было почти никого, кроме городовых 3апорожских Казаков. Десять казачьих территориальных полков, сформированных в 1576 г. при короле Стефане Батории носили названия городов Умани, Ладыжена, Богуслава. Корсуни, Черкасов, Канева, Чигирина, Переяслава, Полтавы и Миргорода. Они прикрывали от Татар новую союзную республику, Речь Посполитую с юга и юго-востока.

В течение следующего полувека здесь появились десятки новых городов и сотни слобод. Вырастали как грибы новые крестьянские поселения и на коренных землях 3апорожских Казаков там, где по королевским декретам они уже разместились раньше. Под властью Литвы в Лубнах, Полтаве, Миргороде, Каневе, Черкасах, Чигирине, Белой Церкви хозяевами были одни Казаки, властью обладали только их выборные атаманы. Теперь повсюду были посажены польские старосты, которые вели себя, как завоеватели, не считаясь ни с какими обычаями казачьих общин. Поэтому между 3апорожскими Казаками и представителями новой власти сразу стали возникать всякого рода недоразумения: по поводу права пользования землей, по поводу частых обид со стороны шляхты, по поводу стремления старост обратить всю не служилую часть казачьего населения в податное и тягловое состояние, а больше всего на почве нарушения старых прав и оскорбленной национальной гордости вольных людей.

Казаки трактовались не гражданами Речи Посполитой, а «поддаными» новых панов, как «схизматическая чернь», хлопы, покоренный народ, с которым от татарских времен тянулись еще не завершенные счеты за нападения на Польшу. Однако, 3апорожские Казаки чувствовали за собой естественное право местных людей, не желали подчиняться пришельцам, возмущались беззаконными нарушениями королевских указов и гордым отношением шляхты. От крестьян, пришедших на Украину, 3апорожские Казаки держались отдельно. Как парод военный и по древним традициям вольный, они признавали равными себе только людей свободных, привыкших обходиться с оружием. Крестьяне же при всех условиях оставались «поддаными» своих панов, зависимым и почти бесправным рабочим людом. 3апорожские Казаки отличались от пришельцев и своею речью, которая в то время еще не слилась с украинскою и мало отличалась от языка низовых Донцов.

Ведя жизнь обособленную от новопришлых людей, во второй половине XVI века 3апорожские Казаки стали делиться на четыре бытовые группы.

Первая — Низовцы; они не признавали никакой другой власти, кроме атаманской, никаких посторонних давлений на их волю, никакого вмешательства в их дела; народ исключительно военный, часто безбрачный, они послужили первыми кадрами, непрерывно растущего казачьего населения Запорожского Низа.

В Гетманщине, на Литовской Украине, самой близкой к ним по духу группой оставался слой Казаков-земледельцев и скотоводов. Они уже привязались к земле и к своему роду деятельности, но в новых условиях умели иногда заговорить языком бунта и в некоторые моменты уходили массами «в старожитное свое место, в Запороги».

Из них выделился третий слой — Казаки дворские и реестровцы. Они и их семьи наделялись особенными правами, что давало им основание считать себя равными с польской шляхтой, хотя каждый захудалый польский дворянин относился к ним свысока.

Четвертой группой социального порядка была полноправная шляхта, созданная королевскими привилеями из казачьей служилой старшины.

Десятилетия совместных с Поляками и Литвинами походов показали многих 3апорожских Казаков достойными высшей похвалы и награды. Они получали из королевских рук «привилеи» на шляхетское звание вместе с небольшими поместьями на окраинных землях. После этого, на основах «побратымства» с друзьями-соратниками, они приобретали польские фамилии и гербы. От 1576 г. из этой шляхты выбирались гетманы с титулом «Гетман его королевского величества Войска Запорожского и обеих сторон Днепра». Запорожский Низ им никогда не подчинялся, хотя иногда действовал сообща.

В 1590г. канцлер Замойский провел в Сейме постановление о подчинении Казаков Коронному гетману. Этим было нарушено старое право казачьих гетманов обращаться непосредственно к королю.

В первые годы семнадцатого столетия Запорожские Казаки приняли деятельное участие «а восстановлении прав» мнимого царевича Димитрия на московский престол; в 1614 г. с гетманом Конашевичем Сагайдачным дошли до берегов Малой Азии и обратили в пепел город Синоп; в 1615 г. сожгли Трапезунт, навестили окрестности Стамбула, сожгли и потопили множество турецких военных судов в гирлах Дуная и около Очакова; в 1618 г. с королевичем Владиславом ходили под Москву и помогли Польше приобрести Смоленск, Чернигов и Новгород Северский.

Весною 1628 г. Низовые Запорожцы пошли в Крым с атаманом Иваном Кулагой. К ним присоединилась и часть 3апорожских Казаков с Украины, которых вел гетман Михаил Дорошенко. Погромив под Бахчисараем Турок и их сторонника Джанибек Гирея они двинулись на Кафу.

При гетмане Черном стал также назревать разрыв с между Гетманщиной и усилившимся Низом, т. к. Низ обращался в независимую республику, а казачья Украина все ближе связывалась с Речью Посполитой. Королевский ставленник не пришелся по вкусу народным массам. 3апорожские Казаки двинулись из-за порогов на север, захватили Черного, судили его за продажность и склонность к унии, а осудив казнили. Вскоре после этого Низовцы под командой Кошевого атамана Тараса Трясило напали и на польский лагерь при р. Альте, заняли его и уничтожили стоявшие там войска.

В 1632 г. умер Польский король Сигизмунд III. Его долголетнее царствование прошло под знаком принудительного расширения влияния католической церкви, при поддержке сторонников церковной унии. На трон вступил Владислав IV. В августе 1635 г. Низовые Казаки с атаманом Сулимой или Сулейманом взяли Кудак с налета и уничтожили в нем гарнизон из иностранных наемников. Через два месяца они должны были отдать его верным королю реестровцам.

В 1637 г. защиту казачьего населения Украины стесненного новыми переселенцами, попытался взять на себя Запорожский Низ. Казаки вышли «на волости» во главе с атаманами Павлюком, Скиданом и Дмитрием Гунею. К ним присоединились местные 3. К. из Канева, Стеблиева и Корсуня, состоявшие и не состоявшие в реестре. Их собралось около десяти тысяч, но, после поражения под Кумейками и Мошнами, им пришлось отступить на земли Сичи. Так же скоро Поляки подавили казачье движение на Левобережьи, начатое в следующем году Острянином и Гунею.

В те годы попытки боевого сотрудничества с Украинцами кончались для 3апорожских Казаков раздорами и ссорами доходившими до взаимных убийств. Беглых крестьян Низовая республика принимала охотно. Они могли заниматься там свободным и мирным трудом на выделенных им участках земли. Из них постепенно образовался слой «подданых Запорожского Войска Низового», пополнявших ряды земледельцев и слуг-ыргатов. Те же украинские крестьяне, которые желали продолжать вооруженную борьбу, скоплялись на берегах Ю. Буга. На речке Тешлык они основали свою отдельную Тешлыцкую Сич. Казаки называли их «каратайцами». Вероятно, понятия «городовик», «галман» народились уже в то время.

Богдан Зиновий Хмельницкий сын Казака-шляхтича, подстаросты Чигиринского, уже годы занимал разные должности, был послом Войска на Польский Сейм и пользовался доверием короля. Будущий казачий вождь в то время и сам занимал видное место в служебной иерархии, будучи в Чигиринском полку командиром сотни. В результате обид и ареста, в начале 1648 г. Хмельницкий ушел в Сич и оттуда обратился к королю с жалобами на насилия, которым подвергались Казаки и которые претерпел он сам. Хмельницкий нашел помощь у Крымских Татар и у Сичевиков. Он пошел навстречу Полякам и разгромил их у порогов и в окрестностях г. Корсуня. Хмельницкий продолжал проявлять преданность верховной власти Речи Посполитой, допуская все же отдельные выступления Казаков и крестьян. Борясь за казачьи интересы, «Старший Войска Запорожского» стал пользоваться услугами восстающих крестьян. Их жестокие расправы со шляхтой вызывали встречную жестокость магнатов, из которых особенно свирепствовал князь Еремия Вишневецкий. Полякам пришлось непрерывно отступать перед огромной армией Хмельницкого, собравшего под свои знамена часть Низовцев, всех Казаков Гетманщины и многочисленных украинских повстанцев.

Военные действия возобновились весною 1649 г. Армия Хмельницкого разрослась до 300 тыс. Казаков, Украинцев и Татар. Королевские войска понесли ряд поражений. 12 января 1650 г. Сейм подтвердил Зборовский договор с добавлением, что три казачьих рыцаря-шляхтича будут допущены на государственные должности.

3апорожские Казаки с Гетманщины были удовлетворены договором, но он не внес изменений в положение украинских крестьян и в то время, когда Хмельницкий с Казаками пользовались временным миром и укрепляли связи с Турцией и Москвой, крестьяне не переставали сопротивляться своим панам. Они не допускали их обратно в имения. многих убили и принудили большинство бежать обратно в Польшу.

Как раз в это время от Казаков пришли новые требования немедленно ликвидировать церковную унию и предоставить Хмельницкому суверенную власть на землях Левобережья, куда не имел бы доступа ни одни польский шляхтич, кроме тех, которые захотят обрабатывать землю своими руками. Сейм отказался выполнять какие-либо требования и постановил начать войну. Каждый Поляк осознал ее необходимость и ради победы готов был идти на жертвы. Польская армия вскоре выросла до ста тысяч человек во главе с опытными начальниками. В то же время армия Хмельницкого пополнялась неустойчивыми, мало дисциплинированными и привыкшими к бессмысленной жестокости повстанцами. В конце июня 1651 г. при встрече противников под Берестечком у Хмельницкого собралось до трехсот тысяч разнородных войск Но ему не удалось сразу овладеть хорошо укрепленным лагерем Поляков, а отдельные встречи не приносили Казакам удачи. Хмельницкий вскоре откупился от хана и продолжал борьбу. Война разоряла и Польшу и Казачью Украину, не давая перевеса ни той, ни другой стороне.

Каждый раз, когда начиналась война с Поляками, крестьяне толпами приходили к Хмельницкому и формировались в полки «дейнеков», под командой казачьих начальников.

Социальные и религиозные мотивы в упорной борьбе 3апорожских казаков составляли только второстепенную часть общих национально-политических целей. Без надежды на успешный исход затяжной войны с Польшей, в обстановке весьма сложных местных национальных отношений, гетман Хмельницкий не мог мечтать о создании суверенного казачьего государства. Для себя 3апорожские Казаки добивались только полного самоуправления, при непосредственной связи с королем, который в Речи Посполитой должен был стать королем польско-литовско-казачьим. Большинство Казаков не хотело идти на близкие связи с Турцией. Измученные годами войны, они поневоле склонялись в сторону единоверного Московского царя, Переговоры по этому поводу велись уже давно, но Москва выжидала благоприятного момента с тем, чтобы присоединить землю «Запорожских Черкасов» на веки и с наименьшим риском.

1-го октября 1653 г. Московский Земский Собор постановил присоединить Украину по ходатайству гетмана Хмельницкого и Запорожских Черкас на условиях близких к персональной унии. 8-го января следующего года Казаки, собравшись в Переяславе на Черной (Всеобщей) Раде, подтвердили свое согласие подчиниться и служить царю. На Черной Раде постановление вынесли Казаки и мещане, присягу на верность вскоре после этого приняли 62.949 Казаков и 62.454 мещан. Несмотря на то, что среди последних тоже находилось значительное число Казаков, общая сумма присягнувших по количеству почти в два раза меньше, чем армия бывшая под знаменами Хмельницкого. Разницу следует отнести за счет крестьян и Казаков, переселившихся на Низ и на Донец.

Люди, приходившие потом на Донец и Дон люди назывались не Украинцами, не Малороссиянами, а Казаками, за которыми на Москве надолго укрепилось прозвище «Запорожские Черкасы». Кроме Донцов, они повсюду встречали других Черкасов, переместившихся на Дон из предгорий Кавказа. Никто из них не принес украинской речи, а все говорили на том диалекте, который сохранялся у Донских Казаков Низовых еще недавно без всяких признаков украинских акцентов. Такой отчетливый показатель дает основание предполагать, что язык новопоселенных на Днепре Украинцев был иным. чем речь 3апорожских Казаков, в которой западные влияния укрепились несколько позднее в том хаосе смешения, когда на Украине стало терять свое отчетливое значение и самое понятие Казак. Запорожский Низ не принимал участия ни в переговорах с Москвой, ни в постановлениях Переяславской Рады, ни в присяге на верность. К тому времени Сичевая республика уже сложилась в самостоятельный и хорошо организованный организм, дружественный с Гетманщиной, но, как и всегда от нее политически отдельный. В то время когда Гетманщина рискнула соединиться с Московией, Низ продолжал идти своим путем, продолжал делать историю казачьей народности, продолжая оставаться отдушиной, куда могли стекаться все Казаки недовольные судьбой.

Учинившись в подданстве Московскому царю Гетманщина потеряла навсегда свой казачий облик, ее стали называть Малороссией, она обратилась в часть Российской империи. Казаки уходили на Низ, на Дон, Терек, в Сибирь. После того как и Сичевая республика пала под ударами русских войск 1775 г., а ее казачье население, в качестве особого благодеяния, получило право переселиться на Кубань, туда стали стекаться из Гетманщины и многочисленные «Малороссийские Черкасы», возродившие прежнюю общественную жизнь в Кавказских казачьих Войсках. В Приазовье, древнюю колыбель казачьего рода, они возвратились, после семисот лет пребывания на Днепре, с языком, ставшим к нашему временя одним из отдельных диалектов казачьей речи. Оставшиеся в бассейне Днепра растаяли в массах размножившегося украинского населения. По паспорту они оставались «полтавскими казаками». 1775 г. многие 3апорожские Казаки ушли в Турцию; их потомки и теперь еще населяют четыре местечка Аккерманского уезда: Староказачье, Новоказачье, Байралеча и Волонтеровку.

---

В 1304 году впервые появляется известие о вольных казаках в Запорожье и их атамане Критики. Как указывает Владимир Богуславский, в этих разбойничьих ватажках в ту пору явно преобладал тюркский, а не славянский элемент. Лишь к середине XV века славяне возобладали в степной вольнице, превратившейся в достаточно заметную военную силу, необузданную и никому не подчинявшуюся.

По мнению исследователей, первая крепость за Днепровскими порогами (т. н. хортицкий замок, прототип Запорожской Сечи) — была построена князем Дмитрием Вишневецким в 1553 году на острове Малая Хортица и просуществовала до 1557 года. В настоящее время этот остров носит имя Байды.

Казаки собственно низовые (другое название Запорожских) впервые упоминаются в письме великого князя Литовского Сигизмунда Августа «козакам тем, которые, из замков и городов украинских съехавши, на Низу проживают». С середины 1580-х годов низовые (запорожские) казаки именуются сечевыми.

Как считается в настоящее время на Украине, имена первых организаторов Войска Запорожского и строителей первой Сечи в источниках не сохранились, характер их первоначальных боевых средств и район первоначальной деятельности запорожцев остаются неизвестными. Однако историк В. Н. Татищев в «Истории Российской с самых древнейших времён» указывал:
Первые козаки, зброд из черкес горских, в княжении Курском в 14 ст. явились; где они слободу Черкасы построили и под защитой татарских губернаторов воровством и разбоями промышляли; потом перешли на Днепр и город Черкасы на Днепре построили.

 

Национальный состав

 По своему составу Сечь состояла из малороссийских черкас (не путать с черкесами). Взятое в целом составе, запорожское войско делилось на сечевых и зимовых казаков. Первые составляли цвет казачества и назывались «лыцарством» или «товарыством». Только эти казаки имели право выбирать из своего состава старшину, получать денежное жалованье и вершить все дела войска. Зимовые казаки на Сечь не допускались, а жили вблизи нее и также входили в состав Войска Запорожского.

 

Войсковое и территориальное деление

В войсковом отношении запорожская община делилась на 38 куреней. Курень подразумевал собой в войсковом значении — сотню, полк, самостоятельную часть Войска. Слово курень имело двойное значение. Оно также означало и жилище запорожцев. По внешнему виду жилой курень представлял собой длинную казарму, длиной 30 метров и шириной около 4 метров. Наиболее подходящим сравнение с современной огранизационно-штатной структурой вооруженных сил для куреня подходит понятие „рота“.

 

Войсковые, куренные и паланочные Рады

Рада запорожских казаков представляла собой высший административный, законодательный и судебный орган. На войсковых радах обсуждались все важнейшие вопросы жизни запорожцев: о мире, о походах на неприятелей, о наказании важных преступников, о разделе земель и угодий, о выборе войскового старшины. Войсковые рады проходили в обязательном порядке 1 января (начало нового года), 1 октября (храмовый праздник на Сечи), Покрову и на 2-й или 3-й день Пасхи. Кроме того, Рада могла быть созвана в любой день и время по желанию большинства Войска. Решения Рады были обязательны к исполнению для каждого запорожца.

 

Вооружение и войска

На вооружении у запорожских казаков были пушки гаубицы, мортиры и мортирки, самопалы, пистоли, копья, сабли, луки, стрелы, клинки и кинжалы. Исторические и археологические данные показывают, что Войско Запорожское имело на вооружении самое передовое оружие того времени, отобранное у всех народов, с которыми воевали запорожцы. Как истинные рыцари, запорожцы предпочитали всякому другому оружию саблю.

Войско разделялось на три рода войск — пехоту, конницу и артиллерию. Численность всего войска была 10 000 — 12 000 человек, из них пехота составляла около 6 000 человек. Элитной частью войска была конница. По своим боевым качествам это подразделение представляло самую грозную силу запорожцев.

Войско делилось на полки и сотни. Сотня представляла собой тактическую единицу войска и была численностью 180 человек. Полк состоял из трех сотен общей численностью 540 человек. Общераспространенным средством во время степных походов у запорожцев был табор, то есть, четырёхугольный или круглый ряд возов, который мог устанавливаться в несколько рядов и скреплялся цепями.

 

Доходы Войска Запорожского

Главными источниками доходов на Сечи были: военная добыча во время походов, внешняя и внутренняя торговля, винная продажа, дань от перевозов, царское хлебное и денежное жалованье. Главным источником была военная добыча. По обычаям лучшую часть добычи запорожцы отдавали на церковь, а остальное делили между собой. Как отмечали иностранцы, бывавшие на Сечи по торговым, посольским или другим делам, оставшиеся после делёжки деньги могли быть пропиты казаками до последней копейки. Утаивание части добычи казаком считалось преступлением. Вторую значимую часть доходов давали шинки, расположенные на землях Войска Запорожского и сбор с проезжавших по землям войска купцов, торговцев, промышленников и чумаков. Значительную часть доходов составляли „дымовые“, то есть налог на жилища в пределах Войска. Последним источником доходов было жалованье, получаемое запорожцами от польского короля, а затем и от московского царя (реестровое казачество).

Грамотность и школы

Анализ писем старшин Войска Запорожского свидетельствует о том, что это были люди грамотные, писали по-русски не только грамотно, но и стилистически правильно. Грамотные люди высоко ценились на Сечи, потому что „они святое письмо читают и темных людей добру научают“.

Кроме этого, в самой Сечи, были свои школы. Запорожские школы разделялись на сечевые, монастырские и церковно-приходские. В сечевых школах обучались мальчики, насильно уведенные казаками на Сечь или привезенные своими родителями. Школа монастырская существовала при Самарском Пустынно-Николаевском монастыре. Школы церковно-приходские существовали при всех приходских храмах на территории Войска Запорожского.

 

Уничтожение Запорожской Сечи (1709 год)

Уже с января 1709 г. к Петру стали поступать сообщения, что запорожцы что-то замышляют. Подозревая, что казаки могут выступить против него, Пётр отдаёт распоряжения об укреплении гарнизонов крепостей: „…Вчерашнего дня получили мы подлинную ведомость, что запорожцы конные пришли уже давно и кошевого ждут с пехотою вскоре, а сей сбор их только 5 верст от Богородицкого, и опасно, чтоб чего над оным не учинили … не для города, а для артиллерии и амуниции, которой зело много, а людей мало. Того ради зело потребно, дабы один конный полк послать в Богородицкий, велеть бы оному там побыть, пока из Киева три полка будут в Каменный Затон“, при этом указывая Меншикову, что „…токмо едина материя суть, чтоб смотреть и учинить запорожцев добром по самой крайней возможности; буде же оные явно себя покажут противными и добром сладить будет невозможно, то делать с оными, яко с изменниками…“. На Раде, состоявшейся в марте, запорожцы приняли сторону Карла XII и начали боевые действия против российских войск, как самостоятельно, так и совместно со шведскими войсками. В стычке в местечке Царичевке запорожцами было захвачено в плен несколько русских солдат, которых они отправили к шведскому королю, стоявшему тогда в местечке Будищах. Но в большинстве случаев сечевики терпели поражения, так они были разбиты в стычке с отрядом полковника Болтина, вместе со шведами они потерпели неудачу у местечка Сокольна от генерала Ренне. После того, как Кость Гордиенко и гетман Мазепа подписали с Карлом XII союзнический договор, царь Пётр I отдал приказание князю Меншикову двинуть из Киева в Запорожскую Сечь три полка русских войск под командованием полковника Яковлева с тем, чтобы „истребить всё гнездо бунтовщиков до основания“. Подошедший к Сечи полковник Яковлев, чтобы избежать кровопролития, пытался договориться с запорожцами „добрым способом“, но зная, что на помощь осажденным из Крыма может подойти кошевой Сорочинский с татарами, начал штурмовать Сечь. Первый штурм запорожцы сумели отбить, при этом Яковлев потерял до трёхсот солдат и офицеров. Запорожцам даже удалось захватить какое-то количество пленных, которых они „срамно и тирански“ убили.

11 мая 1709 года, с помощью казацкого полковника Игната Галагана, который знал систему оборонительных укреплений Сечи, крепость была взята, сожжена и полностью разрушена. Докладывая царю об уничтожении Сечи:

Живьем взято старшин и казаков с 300 человѣк, пушек, також и амуниціи взято в оном городѣ многое число… А ис помянутых живьем взятих воров знатнѣйших велѣл я удержать, а протчих по достойности казнить и над Сѣчею прежней указ исполнить, також и всѣ их мѣста разорить, дабы оное измѣнническое гнѣздо весма выкорѣнить».

После схватки взяты были в плен — кошевой атаман, войсковой судья, 26 куренных атаманов, 2 монаха, 250 человек простых козаков, 160 человек женщин и детей. Из того числа 5 человек умерло, 156 человек атаманов и козаков казнено, причем несколько человек были повешены на плотах и сами плоты были пущены вниз по Днепру на страх другим. Вот как, по данным Д. И. Яворницкого, описывает эти события кошевой атаман Степаненко гетману Скоропадскому:

Учинилось у насъ въ Сичѣ то, что по Галагановой и московской присягѣ, товариству нашему голову лупили, шею на плахахъ рубили, вѣшали и иныя тиранскія смерти задавали, и дѣлали то, чего и въ поганствѣ, за древнихъ мучителей не водилось: мертвыхъ изъ гробов многихъ не только изъ товариства, но и чернецовъ откапывали, головы имъ отсѣкали, шкуры лупили и вѣшали.
Для того, чтобы ослабить страшное впечатление, произведенное на украинский народ истреблением сечевых козаков, царь издал 26 мая грамоту, в которой говорил, что причиной уничтожения Сечи, была измена самих запорожцев, потому что они сносились с врагами России, шведами. Тут же Пётр приказывал хватать, бросать в тюрьму и казнить запорожцев, не бросивших свое оружие.

 

Основание новой Сечи

После разгрома шведов под Полтавой некоторые запорожцы ушли на юг и в 1710 году основали новую Сечь, при впадении в Днепр реки Каменки (на Херсонщине). Однако по приказу Петра она была разрушена войсками гетмана Скоропадского и генерала Бутурлина. Запорожцы отошли ещё дальше и сделали ещё одну попытку основать Сечь в турецких пределах. Однако они сразу же стали испытывать притеснения со стороны крымских татар и ногайцев. Тогда казаки попытались вернуться в Россию, но Пётр І отклонил их просьбу. Запорожцам удалось вернуться на родину лишь в 1735 году при императрице Анне Иоанновне.

 

Конец Запорожской Сечи (1775 год)

Окончательно судьба запорожцев была решена 5 августа 1775 года с подписанием российской императрицей Екатериной II манифеста «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии»:

Мы восхотели объявить во всей Нашей Империи… что Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков… Сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империею Нашею и пред самым вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное. Вследствие сего 4 июня нашим Генерал-Поручиком Текеллием со вверенными ему от нас войсками занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и в полной тишине без всякого от казаков сопротивления… Нет теперь Сечи Запорожской в политическом её уродстве, следовательно же и казаков сего имени…"

Причины данного акта — совокупность нескольких действий. К концу XVIII века после многочисленных политических побед Российской империи, коренным образом изменились приоритеты развития отнятых у Турции земель и Малороссии, входившей в то время в состав Российской империи, и проживающих там малоросов и казаков Запорожской Сечи. С заключением Кючук-Кайнарджийского договора (1774) Россия получила выход к Чёрному морю и Крым. На западе ослабленная "шляхетской демократией"Речь Посполитая была на грани развала разделов.

Таким образом, дальнейшая необходимость в сохранении присутствия казаков на их исторической родине для охраны южных российских границ отпала. В то же время их традиционный образ жизни часто приводил к конфликтам с российскими властями. После неоднократных погромов казаками сербских поселенцев, а также, в связи с поддержкой казаками Пугачёвского восстания, императрица Екатерина II приказала расформировать Запорожскую Сечь, что и было исполнено по приказу Григория Потёмкина об усмирении запорожских казаков.

Пятого июня, 1775-го года войска генерала Петра Текели разделились на пять подразделений и окружили Сечь артиллерией и пехотой. Отсутствия южных границ и врагов за последние годы резко сказались на боевых качествах казаков, которые узнали о опасности лишь после окружения Сечи. Внезапность действия русских войск оказала сокрушительный удар на мораль казаков.

Текели зачитал ультиматум, и кошевой Петр Калнышевский получил два часа для размышления. Но, за спиной Калнышевского, некий старшины Лях, собрал группу из 50 казаков и попросил выйти из окружения на рыбалку в реку Ингул. После одобрения русскими, к группе примкнуло еще пять тысяч казаков, который ушли в Турецкий земли Молдавии. Узнав об этом, Текели пригрозил суровой расправой, после чего оставшиеся 12 тысяч казаков сложили оружия. Из Сечи было конфискована вся казна и архива. После этого артиллерия Текели сравняла пустую крепость. За выполнение бескровной операции, Текели был награжден орденом св. Александр Невского.

 

Последствия

Запорожское казачество было распущенно, многие казаки избежали наказаний. Бывшем старшинам была дано дворянство, а нижним чинам разрешено вступить гусарские и драгунские полки. Но трем казакам, Екатерина не простила прежние обиды, Петр Калнышевский, Павел Головатый и Иван Глоба, за измену в сторону Турции были сосланы в разные монастыри, правда и тут судьба разнообразна, например Калнышевский на Соловках смог дожить аж до 112 лет и даже после амнистии Александра I предпочел остаться в месте «ссылки».

Из 5 тысяч запорожцев которые ушли в Турцию, Султан позволил основать Задунайскую Сечь (1775—1828 гг.). Но и тут условия оказались более суровыми чем в России, казакам приходилось воевать за свое существование с некрасовцами, а также участвовать в подавление восстаний единоверных им Православных народов Балкан. Поэтому в 1828-м году, казаки изменили Турции и вернулись в Россию из которых было сформировано Азовское казачье войско.

В 1787 г казачьи старшины подали прошение на имя императрицы в котором выразили желание по-прежнему служить. Было сформировано «Войско Верных Запорожцев», которое участвовало в Русско-турецкой войне 1787—1792. По окончании войны войско было преобразовано в Черноморское казачье войско и в знак благодарности им была выделена территория Кубани, которую оно заселила в 1792-93 гг. В 1860 году Черноморское казачье войско было слито с двумя левыми полками Кавказского линейного войска и стало называться Кубанским казачьим войском.

Часть запорожских казаков осела в болотах и топях белорусского Полесья, на территории Мозырского уезда (деревни Боруск, Большие и Малые Автюки ныне Калинковичского района). Характерны фамилии: Гаркуша, Малащенко, Степаненко, Ком, Капитан, Шешолко и др. Многие их потомки «выбились в люди», отличаясь особой тягой и способностью к учению.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ (Дан  Берест)

Місце і час перебування Запорозької Січі

  1) 1386 – 1557 роки – Хортицька Січ (о. Хортиця; суч. Запоріжжя).
  2) 1557 – 1593 роки – Томаківська Січ (о.Томаківка; 60 км нижче Хортиці).
  3) 1593 – 1638 роки – Базавлуцька Січ (о.Базавлук; 30 км нижче Томаківки).
  4) 1639 – 1654 роки – Микитинська Січ (Микитин Ріг; суч. Нікополь).
  5) 1652 – 1709 роки – Чортомлицька Січ (правобережжя; р.Чортомлик).
  6) 1710 – 1728 роки – Олешківська Січ (лівобережжя; поблизу м.Цюрупинськ).
  7) 1728 – 1730 роки – Стара Чортомлицька Січ (устя р.Чортомлик).
  8) 1730 – 1734 роки – Кам’янська Січ (правобережжя; суч. с.Республіканець).
  9) 1734 – 1775 роки – Нова (Підпільна) Січ (правобережжя; р.Підпільна).
10) 1775 – 1828 роки – Дунайська Січ (навпроти суч. м.Вилково, Одеської обл.).
11) 1787 – ХХ століття – Кубанська Січ (суч. Краснодарський край).
 

Х О Р Т И Ц Ь К А     С І Ч
(1386-1557)

    Українська історіографія зазначає Хортицю (в сучасних межах міста Запоріжжя) як місце найпершої Запорозької Січі. Острів Хортиця, за древньоруською назвою Інтрів острів, тобто острів Інтри – ватажка Небесного воїнства (згідно Рігведи), зі своїми неприступними скелястими берегами, оточений стрімкою течією дніпрових вод за порогами, вигідно вирізнявся з-поміж кількасот інших островів Дніпра. Це найбільший і найкращий з усіх дніпровських островів за своєю величністю і неприступністю, окружністю в 25 км та площею 2,5 тис. десятин, густо зарослий листвяним лісом зі старезними дубами. За висновками усіх дослідників козацтва, у тому числі й за переконанням автора цього викладу, що бачив Хортицю на власні очі, цей острів був природною фортецею, що відіграла важливу роль на першому етапі розвитку українського козацтва.
    Археологічні і наукові дослідження на Хортиці виявили численні залишки військових укріплень, що охоплюють майже всю верхню (північну) половину острова. За визначенням військових спеціалістів, фортифікаційні споруди на Совутиній скелі Хортиці належать до ХV століття. Таким чином, археологічні і наукові дослідження дають підстави для твердження, що перша Запорозька Січ перебувала на Хортиці вподовж ХV-ХVІ століть. А це цілком узгоджується з датою утворення першої Запорозької Січі в 1386 році. Побіжно зауважимо, що найперша згадка про запорожців припадає на 1474 рік, коли українські козаки здобули турецьке місто-фортецю Кафу.
    Певна річ, Хортицька Січ не була «Січчю» у сучасному розумінні цього слова – як форпост захисту прав і свобод українського народу. Також немає підстав до висновку, що Хортицька Січ з перших днів свого заснування була головним центром тодішніх козацьких угрупувань; козацькі Коші були і в інших місцях Нижнього Подніпров'я. Але фортифікаційні укріплення в північно-західній частині острова на Совутиній скелі переконливо свідчать, що Хортиця була місцем постійного перебування українського козацтва. До того ж, Хортиця здавна була визнана воїнами України-Руси як надійне місце військового табору, як за часів княжої доби, так і в найдавніші часи, коли Хортиця мала ще назву – Інтрів острів. З огляду на вищезазначене, Хортиця була щонайкращим місцем для утворення військово-політичного центру козацтва і врешті набула ознак притаманних Січі, що згодом були перенесені в більш пізні військово-політичні центри українського козацтва. Іншими словами, Хортицька Січ засвідчує неперервність козацько-запорозької традиції з ХV століття і поступово перетворюється у повну відповідність до свого історичного призначення – стає прототипом усіх наступних військово-політичних центрів українського козацтва.
    Академічна невизначеність в питанні наявності Запорозької Січі в ХІV-ХV століттях на Хортиці пояснюється тим, що в урядових документах тих часів відсутні офіційні відомості про Запорозьку Січ. Але ж це цілком природно, бо козаки перш за все дбали про свою безпеку і намагались утаємничити місце свого розташування. Достеменно відомо, що польський король Сигізмунд у 1541 році наказав зробити козакам перепис і скласти реєстр, метою якого було довідатись про кількість і місце помешкання козаків, щоби легше було за ними пильнувати і утримувати від самовільних походів на Крим. Достатньо згадати часи Д.Вишневецького (1556-1557), коли польський король, довідавшись про місце перебування українських козаків за порогами на Хортиці, направляє туди черкаського старосту Вишневецького «для приборкання лихих людей – шкодників.., не допускати козаків шкодити улусам татарським». Крім того, польський король повідомив кримського хана про місце перебування запорожців, після чого кримський хан кількома каральними походами врешті-решт зруйнував Хортицьку Січ і «замок» Вишневецького на о. Вирва (поряд з Хортицею) у 1557 році.
    Історичні джерела свідчать, що під час другого наступу кримського хана на Хортицьку Січ сам Вишневецький втік до Московії, а щодо запорожців – немає об'єктивних відомостей, хіба що лукаві слова самого Вишневецького, котрий повідомив московському князю Івану «Грозному», що «запорозькі козаки розійшлися через нестачу харчу». Тож не дивно, що перенесення Січі з Хортиці до Томаківки залишилось невідоме для урядових кіл Московії та Речі Посполитої і не зафіксоване в офіційних історичних джерелах вподовж кількох десятиліть.

Б У Ц Ь К О – Т О М А К І В С Ь К А     С І Ч
(1557-1593)

    Томаківська Січ була заснована у 1557 році на острові Томаківка (він же Буцький, Буцок), в 60 км нижче Хортиці по Дніпру, «на 18-верст вище Нікополя, в Старому Річищі проти річки Томаківка». Острів окружністю в шість верств (верства – 1,06 км), площею 300 десятин, височів як шапка серед плавні, з курганом посередині, з якого, як згадував Гійом-Левассер де Боплан, «видно увесь Дніпро від Хортиці аж до Тавані». З південної та південно-західної сторони Томаківки пролягає Річище, що береться з Бугая – правої протоки Дніпра, і, оминувши острів, впадає в Чернишевський лиман, який розташований з західної сторони острова. Вздовж східного берега, огинаючи північну частину острова, тече річка Ревун, в яку впадає з півночі річка Томаківка. Широка непрохідна плавня навколо сягає на південь «до Дніпра на сім верст, вкрита густою травою та товстезними вербами, осокорами, густими лозами».
    Січ стояла на південній частині острова, де червоно-глиняні береги висотою 15 метрів стрімко обривались до Річища. З трьох інших сторін січові укріплення мали вигляд редуту, що складався з трьох ровів до 4 сажнів завглибшки (сажень - 2,13 м) та частоколом з паль: східний рів мав 49 сажнів, західний – 29, північний – 95 сажнів із входом посередині. До Річища з південної частини Січі був проритий підземний хід («льох»), ймовірно для постачання питної води та непомітного виходу запорожців з табору. Прикметне, що в старі часи з кожного укріплення прокладався таємний підземний вихід – «потерна», що служив для виходу з оточеного ворогом міста чи замку.
    На сьогодні відомі деякі імена гетьманів Війська Запорозького часів Томаківської Січі, згадані в іноземних хроніках, серед яких запорозький гетьман Нечай, Іван Свирговський, Яків Шах, Богдан Микошинський, Матвій Шаула та інші. Показово, що польський уряд, щойно довідавшись про існування Запорозької Січі, здійснив спробу ліквідувати її у 1578 році, щоправда невдало – через незнання точного місця розташування військово-політичного центру запорожців. Відтак, маємо історичне підтвердження необхідності втаємничення місця розташування Запорозької Січі, через що й немає офіційних відомостей про час заснування Хортицької Січі.
    Сучасні науковці з числа супротивників історичної давності українського козацтва задають лукаві запитання, як наприклад: «Якщо Хортицька Січ існувала, то куди ж поділась ця організація після зруйнування хортицьких укріплень? Чому козаки одразу ж не перенесли Січ в інше місце? Адже достеменно відомо, що наступні Січі швидко переносилися на інший острів і продовжували своє життя. У випадку ж із Хортицькою Січчю маємо нез'ясовану перерву між останньою і Томаківською Січчю, безпосередні звістки про яку з'являються у джерелах лише з початку 80-х років ХVІст.». Відповідь надзвичайно проста: безпосередні звістки в історичних джерелах робили не запорожці, а представники урядових кіл держав-поневолювачів України-Руси, проти яких запорожці вели непримириму боротьбу, утаємничуючи місце свого перебування з огляду власної безпеки. До того ж, Річ Посполита не хотіли визнавати існування національної військово-політичної опозиції на загарбаних землях України-Руси, називаючи козаків «злодіями», «грабіжниками» і тому подібними епітетами. Офіційні безперервні відомості про українське козацтво більш пізніх часів пояснюється надзвичайно пильною увагою урядових кіл до діяльності запорожців, яких врешті визнали європейські держави як самостійну військово-політичну силу України-Руси.
    Українська історіографія зазначає: «Січ як військовий і політичний центр козацтва, протягом другої половини ХVІст. перебувала на о.Томаківці, а з 1593р. на о.Базавлуку». Невизначеність вітчизняних істориків щодо дати розбудови Томаківської Січі пояснюється все тією ж відсутністю офіційної згадки в урядових колах Речі Посполитої. А проте Запорозька Січ на Томаківці існувала з 1557 року, бо маємо прямі свідчення про діяльність запорожців тих часів.
    Безпосереднім свідком існування українського козацтва після знищення Хортицької Січі був той же Д.Вишневецький, котрий, найнявшись на службу до московського князя і перебуваючи за межами України-Руси, неодноразово закликав запорожців до військових походів проти Туреччини й Кримського ханства у 1558-1563 роках. Постає логічне запитання: – Якщо нової військово-політичної організації (Томаківської Січі) не існувало, то яким же чином московський воєвода Вишневецький міг сповістити запорожців про свої наміри і залучити до своїх походів, зокрема до здобуття Азова у 1560 році?
    Більш переконливим аргументом про наявність Запорозької Січі після переселення з Хортиці може служити звернення польського короля до запорожців. У листі до козаків (20.11.1568) Сигізмунд-ІІ вперше звернувся до них як до окремої групи української людності, що «з'їхавши на низ, на Дніпрі.., свавільне живучи, підданих царя турецького, чабанів і татарів царя перекопського, на улуси й кочовища їх находячи, великі шкоди і лупельства їм чините, а тим границі панств наших од неприятеля в небезпецство приводите».
    Про наявність Низового Козацького Війська свідчить той факт, що у 1578 році до польського короля С.Баторія звертається татарський посол, який «на низовців скаржився, просячи аби їх король заборонив шкоди чинити». Своїм універсалом від 4 квітня 1578 року Баторій зобов'язав усіх без винятку прикордонних старост допомоги києвському воєводі князю К.Острозькому вигнати козаків з Дніпра і «на горло карати». Але військовий похід князя Острозького та любельського воєводи Яна Торла у 1578 році проти запорожців не дав бажаних наслідків, адже поляки не знали про місце розташування козацького центу (Томаківської Січі). Побіжно нагадаємо, що польські урядовці дізнались про Томаківську Січ зовсім випадково. Це сталося під час поїздки королівського посла С. Збороцького до кримського хана у 1780 році.
    Польський історик Бартош Папроцький, описуючи подорож Збороцького у Крим, зазначав, що спершу на Дніпрі їх зустріли козаки Надпорозької Січі (власне Самарського Коша) близько 200 чоловік, які перебували в вододілі рік Дніпра й Самари і промишляли звірів та рибу. Далі по Дніпру їх вже зустріли військові козаки-запорожці і супроводжували як провідники по дніпровській плавні. З опису історика стає відомо, що разом з запорожцями Зборовський доїхав «на місце те, де запорожці мешкання своє мали; те урочище зветься Томаківський Острів, який є такий великий, що на ньому може сховатись 20 тис. людей і коней немало». Термін «острів» тут вжито в значенні підвищеної частини землі поміж боліт, озер і плавнів правого берега Дніпра, чому й звався також «урочищем». Побіжно зазначимо незалежність запорожців, які, за словами польського історика, на спробу Зборовського змусити запорожців їхати разом з ним до орди, то «за тими словами козаки скарати хотіли Зборовського: підперезавши міцно, за пазуху піску насипати і в воду вкинути».
    Найважливішим у хроніці Патроцького є згадка про «старшого» серед запорожців у Томаківській Січі (тобто про запорозького гетьмана), котрий «під час виправ ходив на човні гетьманському»; були згадані й регалії найвищої влади, зокрема «булава гетьманська». Також польський історик повідомив, що під час його перебування в Томаківській Січі «сторожа козацька привела в'язнів кільканадцять, які з орди втекли, бо їх того часу в жнива багато тікає». Це засвідчує призначення Запорозької Січі – як форпосту захисту знедолених співвітчизників.
    Відтак, маємо підстави для твердження про неперервність січової традиції, не зважаючи на відсутність офіційних згадок про місцезнаходження тієї чи іншої Запорозької Січі. Побіжно зауважимо, що під терміном «запорожці» не слід розуміти лише тих козаків, що перебували у дніпровській плавні за порогами. На Дніпрі знаходився військово-політичний центр – Запорозька Січ, а козаки-запорожці перебували на широкій території по обидві сторони Дніпра. Це засвідчували навіть іноземці, зокрема венеціанський посол П'єтро Дуодо, котрий у 1592 році сповіщав: «Між ріками Дністром і Дніпром живуть козаки – люди хоробрі в найвищій мірі, численністю від 12 до 15 тисяч».
    Причина перенесення Січі з Томаківки на Базавлук аналогічні тій, що спонукала запорожці перенести Січ з Хортиці на Томаківку, – напад турецько-татарських військ, що свою чисельністю переважали січовиків в кількасот разів. Не виключно, що розгром Томаківської Січі стався за намовою Польщі, яка використовувала усі можливі засоби для боротьби з запорожцями. Ймовірно, польський уряд, знаючи місце розташування Січі, підмовив ординців до нападу з тилу, в той час як Військо Запорозьке, приймаючи участь у національно-визвольному повстанні 1591-1593 років, вирушило Дніпром на Києв у жовтні 1593 році чисельністю близько 4 тисяч козаків. Поляки сповістили про це кримського хана і 80-тисячна турецько-татарська армія вдарила на Томаківську Січ. «Залишок козаків, яких на кореню (в Січі) залишалося близько шестисот, ледве в човнах на Дніпро втекли». Під час спустошливих нападів на Томаківську Січ, яких було не менше семи, татари у 1593 році захопили понад 2 тисячі коней. Січ було зруйновано вщент, тож запорожці вимушені були переселитися на інший острів – Базавлук, де в наступному році, згідно історичних джерел, вже налічувалось понад 3 тисяч запорожців.

Б А З А В Л У Ц Ь К А     С І Ч
(1593-1628)

    Базавлуцька Січ знаходилась на острові Базавлук в Старому Дніприщі – Великій Плавні Правобережжя – в 22 км від Дніпра та в 4 км від устя річки Базавлук, на 30 км нижче Томаківки і в безпосередньому сусідстві з більш пізньої, але загальновідомою Чортомлицькою Січчю. Через цю безпосередню близькість (в кількасот метрів) Базавлуцьку Січ вряди-годи називають Старою Чортомлицькою Січчю, а деякі історики навіть ототожнюють обидві Січі, адже вони стояли майже поряд в Старому Дніприщі. Але Чортомлицька Січ (на відміну від Базавлуцької) постала не на острові, а на березі річки Чортомлик, точніше на її правобережному півострові при усті.
    Принагідно зауважити, що цю вигадку про тотожність Базавлуцької Січі і Чортомлицької привніс в історичну літературу не історик, не археолог і взагалі не науковець, а нікопольський протоієрей І. Карелін, котрий забажав накинути запорожцям християнське віросповідання з більш давнього часу, ніж це визнано науковцями. Проте достеменно відомо, що перша церква в Запорозькій Січі для упокорення вільнодумства і незалежності запорожців була збудована на Чортомлику гетьманом Б. Хмельницьким, котрий видав універсал (23.02.1649), де зазначав, що «бере під свій захист православну церкву в зв'язку з тією важливою роллю, яка належала їй у полонізації українського народу». Відтак, вигадка нікопольського протоієрея має цілком зрозуміле пояснення: християнська церква своєю вигаданою «історичною» участю в козацькій добі намагалась приписати собі заслугу в усіх здобутках запорожців, а головне – тримати українське козацтво під своїм ідеологічним контролем, щоби, не дай-бо, не відродився істинний козацьких дух, котрий несумісний з рабською психологією християнина.
    Стосовно фактичного місця Базавлуцької Січі, маємо однозначні відомості зі щоденника посла австрійського імператора Еріха Лясоти, котрий описав свою подорож на Січ і зазначив, що «у 1594 році Січ містилася на острові, званому Базавлук, що в рукаві Дніпра біля Чортомлика, або, як вони (козаки) кажуть при Чортомлицькому Дніприщі».
    Старе Дніприще або Чортомлицьке Дніприще мало ще назву Старе Річище і уявляло собою широчезну правобережну плавню Дніпра з безліччю островів, протоків, річок та озер, з густим лісом та височенними очеретами, де легко було заблукати, не знаючи місцевості, через що чужинці туди й не потикались. Сама Базавлуцька Січ знаходилась на острові між лиманами Бейкуш і Журавлинський. За свідченням запорожців, узимку навколо острова, де знаходилась Січ, козаки прорубували ополонки, щоби убезпечити свій табір від несподіваного нападу ворога.
    Згідно з описом Д.Яворницького, який досліджував Запорозькі Січі до їх затоплення Каховським водосховищем, в ті часи річка Базавлук (Базалук, Бузулук, Бузовлук) йшла вдовж Дніпра в 25 верстах од порогів, потім віддалялась на схід і впадала в річку Скарбну, що виходила з ріки Підпільної, біля села Красний Кут. Річка Базавлук згодом служила запорожцям границею між Кодацькою та Інгульською паланками. Сам острів Базавлук знаходився в Старому Річищі (в 4 верстах від устя р. Базавлук) і з південної сторони, тобто зі сторони татарської, захищений островом Дівочий, що на 8 верст нижче Базавлуцкого. До Дніпра тягнеться густа плавня, вкрита великим лісом, численними річками й лиманами. Зі східної сторони о. Базавлук захищений рікою і високим берегом, а з північної сторони – лиманом Бейкуш; з західної – високим кряжем, що йде вздовж ріки Базавлук.
    Всесвітня відомість Базавлуцької Січі настає після славнозвісної Хотинської битви у вересні 1621 року, де запорожці зіграли вирішальну роль у перемозі на турецько-татарською армією, що в кільканадцять разів перевершувала своєї чисельністю. Невдячність Польщі, яка не оцінила козацькі заслуги належним чином, обернулись катастрофою для польського уряду. З 1625 року Запорозька Січ перетворюється на цент організації повстанських загонів для боротьби проти національного і соціального гноблення українського народу. Урядовий комісар Речі Посполитої у козацьких справах Адам Кисіль зазначав у листі (27.06.1636) до короля Владислава-ІV, що «Запорожжя завжди було опорою усіх змовників проти існуючого порядку».
    Певна річ, подібний стан справ, коли Запорозька Січ виступала організатором збройних повстань українського народу, не узгоджувався з загарбницькою діяльністю Польщі на Україні-Русі. Відтак, знаючи місце розташування Січі на острові Базавлук, польський уряд ужив відповідні заходи до знищення Базавлуцької Січі. Щоправда кілька спроб зруйнувати Січ за допомогою реєстровців не дали бажаних наслідків, бо реєстрові козаки замість того, щоби штурмувати Січ, переходили на бік запорожців. Польські воєначальники скаржились: «З допомогою козаків важко воювати проти їх же народу – як вовком орати». Тож у 1638 році проти запорожців виступило кварцяне військо, яке очолив коронний гетьман Речі Посполитої – лютий кат українського народу – земельний магнат Микола Потоцький. Після придушення велелюдного козацько-селянського повстання під проводом Якова Остряниці, у другій половині серпня 1638 року карателі підійшли до острова Базавлук і штурмом захопили Січ.

М И К И Т И Н С Ь К А     С І Ч
(1639-1654)

    Микитинська Січ розбудована у 1639 році на правому березі Дніпра при Микитиному Розі (суч. м.Нікополь), де перебувала козацька застава, що контролювала Микитинський перевіз. Це була перша Запорозька Січ на материковому березі на відміну від колишнього традиційного розташування на островах.
    Головною причиною перенесення Січі з непрохідних плавнів у легкодоступне місце, з огляду військово-транспортного сполучення, послужило суттєве збільшення чисельності українського козацтва, яке усвідомило свою здатність протистояти збройним силам Речі Посполитої. Не менш важливою причиною було посилення воєнного протистояння між Польщею та Московією за право панування на землях України-Руси, де Військо Запорозьке виступало головною військовою силою. Достатньо згадати Смоленську війну 1632-1634 років, де 20-тисячне Військо Запорозьке за участю кількатисячного польського загону присікло чергове зазіхання Московії на Смоленщину.
    Утворення Микитинської Січі сталося з дозволу Речі Посполитої, яка усвідомлювала потребу захисту південного прикордоння. Наприкінці 1938 року польський уряд затвердив «Ординацію Війська Запорозького» з визнанням окремого статусу для Запоріжжя. Щоправда після розгрому Базавлуцької Січі значна частина запорожців подалась на Дін – тодішні вільні землі, але велика чисельність українського козацтва потребувала військово-політичного центру на Україні. Таким тимчасовим центром стає Микитинська Січ – найменш досліджена з усіх відомих на сьогодні.
    За свідченням польських істориків, будівництво фортифікаційних споруд на Микитиному Розі розпочалося навесні 1639 року і було завершено восени під орудою Федора Линчая – першого отамана-гетьмана Микитинської Січі. З цього часу і починається відлік її неприглядної історії, адже це була перша Січ, котру намірився знищити обраний запорожцями гетьман України-Руси.
    Микитинська Січ стала загальновідомою завдяки тому, що саме сюди після втечі з Чигирина прибув Б.Хмельницький з незначним загоном від своє колишньої сотні реєстровців, і саме тут невдовзі його проголосили гетьманом Війська Запорозького (30.01.1648). Щоправда прихильність запорожців тривала недовго. В січні 1650 року запорожці, невдоволені правлінням Хмельницького, організували повстання під керівництвом Худолія, котрого на загальнокозацькій Раді було проголошеного гетьманом замість Хмельницького. Повстання було жорстоко придушене: Хмельницький організував каральний похід реєстровців на Микитинську Січ, щоби поставити там надійну старшину; гетьмана Ходулія було страчено. Навесні 1650 року репресії проти селян-повстанців посилилися; у вересні 1650 року Б.Хмельницький наказав карати ватажків повстанців на Подніпров'ї. Антинародна політика Хмельницького, котрий через кілька років перетворився з народного обранця на кривавого тирана, змусила запорожців покинути Микитин Ріг. Усвідомивши плани гетьмана утвердити колишній панський устрій на Гетьманщині, що суперечив принципам козацької демократії, запорожці подалися далі по Дніпру і заснували Чортомлицьку Січ в 1652 році як новий військовий центр українського козацтва. Причому Микитинська Січ формально ще існувала до 1654 року, але не як козацький центр, а радше як чисельна козацька залога реєстровців при Микитинському перевозі, що здійснювала митний контроль і постачала кошти Гетьманщині.
    У 1778 році колишнє Микитино було перейменоване в Нікополь на московський лад князем Грицьком Потьомкіним (порівняльне: Микитино – Микитополь, відповідне рос. «Никита – Никитополь»). Невдовзі після перейменування колишня Микитинська Січ та її кладовище були відрізані від берега потужною весняною повінню і повністю знесені течією Дніпра. Відтак немає ні опису, ні археологічних досліджень Микитинської Січі, а місце її вдалося встановити лише за розповідями старожилів у 1920-х роках: «воно знаходилось рівно на 350 сажнів (близько 750м) нижче пароплавної пристані Нікополя».

Ч О Р Т О М Л И Ц Ь К А (Сіркова)     С І Ч
(1652-1709)

    Чортомлицька Січ була заснована запорозьким отаманом-гетьманом Іваном Лутаєм у 1652 році, коли Б.Хмельницький пішов на відкриту конфронтацію з українським народом, запроваджуючи старі польські порядки. Зазнавши утисків і відкритої військової агресії з боку Гетьманщини, запорожці покинули Микитинську Січ і розбудували нижче по Дніпру славнозвісну Чортомлицьку Січ 1652-1709 років. Цю Січ згодом назвали Сірковою, на честь славетного отамана-гетьмана Івана Сірка, який найдовше з усіх запорожців перебував на гетьманській посаді.
    Чортомлицька Січ була розбудована на правому березі річки Чортомлик у місці її впадіння у Дніпровське (Старе) Річище, неподалік села Капулівка (суч. Нікопольський р-н). Згідно археологічних досліджень, це був військовий городок на Чортомлицькому Розі, що мав близько 2 км в окружності і був оточений сімома річками (Чортомлик, Скарбна, Скажена, Корівка, Прогній, Павлюк, Підпільна). Власне Січ знаходилась на північній частині півострова, що не затоплювалась весняною повінню і займала 1050 квадратних сажнів, височіючи на поверхневими водами на 4 сажні (8,5м), в той час як південна, значно більша, частина Чортомлицького Рогу була полога й підтоплена, і уявляла собою плавню з гіллястими деревами поміж велетенських кам'яних брил та болотяного різнотрав'я. Довкола Січі було викопано рів і насипано земляний вал у шість сажнів (13м) заввишки, де влаштовано бійниці, набито дерев’яні палі й встановлено плетені, наповнені землею коші. Для виходу по воду на Чортомлик та Скарбну в земляному валу зроблено було вісім хвірток – пролазів, через які могла пройти одна людина; біля кожної з них стояла бойова вежа, а всередині Січі була зведена висока вежа для стрільби. Крім цього, навколо січового майдану, за козацьким звичаєм, стояло 38 куренів для запорожців. «Січовий Курінь» – це військовий підрозділ, що мав окрему будівлю, де постійно перебувало 150-200 козаків зі своїм курінним отаманом. Загалом на Січі перебувало від шести до десяти тисяч козаків.
    Всенародне визнання і гучна слава Чортомлицької Січі поширились в часи гетьманства Івана Сірка (1659-1680), котрий ще у 1645 році керував 5-тисячним козацьким корпусом в боях у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона і прославились при штурмі фортеці Дюнкерка. З 1663 року Сірко проживав виключно на Чортомлицькій Січі, де протягом 15 років обирався кошовим отаманом, здобувши всенародне визнання своїми військовими заслугами. Зокрема прославився розгромом 60-тисячного турецько-татарського війська, що несподівано напало на Січ в новорічну ніч 1675-1676 року; а також Кримським походом 1676 року, коли запорожці під проводом І. Сірка вперше форсували Сиваш і розгромили ханську столицю Бахчисарай. Іван Сірко був найвидатнішим з отаманів-гетьманів Війська Запорозького і найдовше займав цю посаду за всю історію козацтва. Тож недарма запорожці назвали Чортомлицьку Січ – Сірковою Січчю.
    Продовжуючи запорозьку традицію, Чортомлицька Січ була активним військово-політичним центром збройної боротьби українського народу проти знедолення. Ще у 1655 році урядом Гетьманщини було видано суворий наказ – під загрозою смертної кари не пропускати козаків із міст і сіл на Запорожжя. А в 1657 році Хмельницький відправив на Чортомлицьку Січ каральну експедицію на чолі зі Скочком та іншими старшинами Гетьманщини, в результаті чого трьох козацький полковників було захоплено у полон і страчено.
    З часів Гетьманщини, збройними силами якої виступало Військо Запорозьке, утверджується термін «Низове Військо Запорозьке», військово-політичним центром якого була Чортомлицька Січ. Як опозиційна військова сила, вона перебувала у скрутному становищі з першого дня свого заснування в часи Гетьманщини. А так зване Андрусівське перемир'я 1667 року, укладене між Річчю Посполитою та Московією, значно погіршило становище Запорозької Січі, яка потрапила у подвійну немилість обох держав. Причому Чортомлицька Січ стала першої Січчю, що мала трьох ворогів: Річ Посполиту, Московію та Кримське ханство в союзі Османською імперією. Провадячи власну політику боротьби з гнобителями українського народу, запорожці використовували слушний момент для здійснення своїх планів. Вряди-годи вони навіть виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Як казав славнозвісний Іван Сірко: «Я не друг ляхів, я їх ворог, але татари – ворог ще гірший». Цей вислів пояснює ставлення запорожців і до Мазепи. Хоча вони й ворогували з гетьманом, але потім разом з ним виступили проти Петра-І.
    Щоправда Мазепа сподівався, що його підтримає знедолений український народ і всі запорожці, одначе тільки 4-тисячі козаків приєдналися до гетьмана. Дещо пізніше запорозький гетьман Кость Гордієнко перетягнув на сторону Мазепи ще 8-тисяч січовиків. Почувши про допомогу запорожців Мазепі, царський уряд направив на Запоріжжя військо під проводом полковника П.Яковлєва та кінноту колишніх мазепинських компанійців Гната Галагана. Героїчну оборону Січі очолив наказний отаман Яким Богуш, котрий наказав козакам відкопатися од берега, після чого в прокопаний рів хлинули води Чортомлика, а сама Січ опинилася на острові. 14 травня 1709 року три полки Московської армії обступили Чортомлик. Кількасот запорожців, що перебували в той час на Січі, героїчно оборонялись, застосовуючи січову артилерію; близько 350 нападників загинуло, понад 150 було поранено. Але запорожцям не вдалося утримати оборону і, сівши на човни, вони подалися вниз по Дніпру. Московські війська увірвалися в Січ, захопили 36 гармат та іншу зброю, в тому числі й козацькі човни. Царські солдати під командуванням Яковлєва й Галагана спустилися по Дніпру і почали хапати й страчувати навіть тих козаків, які перебували на промислах і не брали участі в військових подіях. Відтак, 14 травня 1709 року Чортомлицької Січі не стало.
    26 червня 1709 року московський цар Петро видав грамоту-звернення до українського народу, де було сказано: «Віддавна відомо про постійні свавілля й непослух мінливих і непокірних запорожців. Як бунтівники й непослушники, вони підлягають знищенню і заслужили страти».

О Л Е Ш К І В С Ь К А (К А Р Д А Ш И Н С Ь К А)     С І Ч
(1710-1728)

    У вітчизняній історіографії досі існує невизначеність щодо місцезнаходження Запорозької Січі у 1709-1711 роках – в усті річки Кам'янки чи в урочищі Олешки? Розбіжність думок про ймовірне переселення запорожців після знищення Чортомлицької Січі мандрують по усіх виданнях з історії Війська Запорозького. Як наприклад: «14 травня 1709 року царські війська вступили в Січ і оволоділи укріпленнями та артилерією. Січ була зруйнована, артилерія вивезена. В полон потрапило 300 козаків. Решта на судах із Базавлука пішла вниз по Дніпру і розташувалась на р. Кам’янці (притока Дніпра). Згодом вони відступили до урочища Олешки (на південь від впадіння р. Інгул у Дніпро) і заснували у межах володінь Кримського ханства Олешківську Січ».
    Непорозуміння в датуваннях Кам'янської Січі та Олешківської Січі виникло за браком свідчень в офіційних документах тих часів. Справа в тому, що після знищення Чортомлицької Січі і наступних трагічних наслідків для Війська Запорозького, що разом з Мазепою зазнало поразки в Полтавській битві, уряд Московії згубив слід запорожців, вважаючи їх біженцями, що втекли за межі України-Руси разом з опальним гетьманом. Але в дійсності разом з Мазепою подалися до Бендер не всі запорожці, а лише незначна частина, зокрема й запорозька старшина на чолі з отаманом-гетьманом Гордієнком, котрий, до речі, повернувся на Запорожжя наступного року. Щоправда місце запорозького Кошу 1709-1710 років знаходилось вже не безпосередньо в Запорожжі, а досить далеко від порогів – в лівобережній плавні, проте було достатньо відоме запорожцям.
    Зауважимо, що Запорозькі Січі засновувались не на порожньому місці. Це стосується як урочища Олешки так і урочищ Глухі на лівобережжі Дніпра, – там існували довготривалі поселення козаків-промисловців, до яких приєднувались січовики на сезонні промисли риби, звірини та хутра. Іншими словами, обидва місця в лівобережній плавні були здавна відомі запорожцям і головне – вони знаходились у межах Кримського ханства, тобто були не підвладні Речі Посполитій і Московії. Тому саме туди й спустилися на човнах козаки після зруйнування Чортомлицької Січі.
    Завдяки свідченням старожилів, зібраних Д. Яворницьким, достеменно відомо, що спершу запорожці спустилися на човнах в урочища Глухі, де протока Глуха мала два гирла: Верхнє й Нижнє. Перебувши рік в «Глухих», козаки в наступному році вже під орудою отамана-гетьмана Костя Гордієнка звели січові укріплення неподалік, трохи далі на південь, у більш відповідному для Січі місці – на Олешківських пісках (кучугурах) в Кардашинському лимані; відтак і Січ перебувала в Олешках з 1710 року.
    Помилка в датуванні Олешківської Січі зумовлена московсько-турецьким Прутським договором (11.07.1711), в якому Петро-І визнав факт виходу Війська Запорозького Низового з підданства Московії та погодився з тим, що воно вступило під протекцію Кримського ханства. Однак це не означає, що Низове Військо Запорозьке у 1709-1711 роках перебувало на території, яка вважалась московською, бо Петро-І взагалі вважав, що за його наказом Запорозьке Військо повністю знищене і більше не існує. Натомість факт існування Запорозької Січі на теренах Кримського ханства був очевидний, і Петро-І мусив це визнати у Прутському договорі 1711 року. До того ж, еміграційний гетьман П.Орлик додатковою угодою з турецьким урядом (22.04.1714) остаточно визначив політичний статус Війська Запорозького в Османській імперії та Кримському ханстві.
    Не менш вагомим доказом перебування Запорозької Січі в Олешках у 1710-1711 роках служить той факт, що гетьман Мазепа ще в 1704 році підступно зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр царя Петра. Щоправда Московія володіла Правобережною Україною лише сім років (1704-1711), але це саме ті роки, коли московські війська провадили каральні акції проти запорожців. Нагадаємо, що в усті Кам'янки перебувала козацька залога, що контролювала Кам'яно-затонську переправу через Дніпро. Але Січ там не могла постати в 1709-1711 роках, бо навпроти Кам'яно-затонської переправи, на лівому березі Дніпра, москалі збудували в 1696 році фортецю «Кам'яний Затон». Тобто московські війська знаходились у безпосередньому сусідстві з козацькою залогою в усті р.Кам'янка і в разі заснування там Запорозької Січі неодмінно б її знищили. Мало того, за наказом Петра-І у травні 1711 року з Кам'яно-Затонської фортеці виступив об'єднаний загін московський військ та гетьманських полків І.Скоропадського під загальним командування полковника А.Ушакова, маючи завдання знищити Олешківську Січ. Щоправда постійні напади запорожців і татар перешкодили каральному загону дістатися до Олешок та виконати покладену на нього місію; а після поразки московських військ на річці Прут кардинально змінилися ситуація і змінилися московські кордони. За Прутським миром Петро-І мусив одступити туркам великий шмат землі від Азовського моря до половини течії Орелі та зруйнувати Кам’яний затон і інші московські твердині над Дніпром і Азовським морем. Інакше кажучи, амбіційному самодержцю Московії було вже не до зведення рахунків з запорожцями.
    Відтак, розташування Запорозької Січі в усті Кам'янки стає можливим лише після 1711 року, а реальним – після смерті Петра-І (28.01.1725). Ця можливість була реалізована запорожцями у 1728 році, коли настали найсприятливіші умови для переселення. Справа в тому, що за два роки після смерті тирани, помирає його дружина – Катерина-І (06.05.1727), а на московський престол сходить 12-літній Петро-ІІ – син нещасного царевича Олексія, страченого Петром-І у 1718 році. З приходом нового царя у 1727 році був розжалуваний і висланий до Сибіру князь Меншиков, котрий свого часу виклопотав собі у вічне володіння Батурин (1302 двори) і Гадяцький замок з усіма містечками, селами й слободами, що йшли як додаток українському гетьману до булави. У тому ж таки 1727 році на Гетьманській Україні було скасовано Малоросійську Колегію і відновлене гетьманське правління, що й послужило приводом до переселення запорожців. Щоправда спершу запорожці повернулись з Олешок на Стару Чортомлицьку Січ (25.05.1728), де перебули два роки. Залишити Стару Січ спонукали вагомі зовнішньополітичні обставини, що виникали внаслідок передчасної смерті Петра-ІІ (18.01.1730). Не маючи певності щодо політики нового царського уряду після сходження на московський престол Анни Іоанівни, запорожці визнали за доцільне залишити Стару Січ і спуститися по Дніпру до кордону з Кримським ханством.

К А М ' Я Н С Ь К А     С І Ч
(1730-1733)

    Навесні 1730 року на правому березі Дніпра запорожці під керівництвом славнозвісного Костя Гордієнка заснували в усті річки Кам’янка нову Кам’янську Січ (нині історична пам’ятка «Кам’янська Запорозька Січ» в селищі Республіканець на Правобережжі).
    Місце для розбудови Січі було вибране не випадково. Як відомо, в усті Кам'янки здавна перебувала козацька залога при Кам'яно-затонській переправі через Дніпро (назва походить від останньої забори Дніпра – Кам'яний затон, тобто затонений чи завалений диким камінням). Це був один з п'яти військових перевозів через Дніпро, причому найзручніший перевіз з правого берега Дніпра на лівий завдяки зручному розташуванню островів, серед яких о. Каїрський (довжина 2км, ширина 1,5км), через що цей перевіз вряди-годи звався Каїрським. Він був відомий з давніх часів і, за свідченням старожилів, знаходився в 30 верстах вище Кезикермена (сучасного Берислава навпроти Каховки).
    Сама Січ була розбудована на лівому березі річки Кам'янки, що в Кам'яній балці, при її впадіння в Старе Річище. Згідно дослідження Д.Яворницького, Січ мала форму замкнутого редуту: зі сходу – 245 метрів, з півночі – 140, з заходу – 262, з півдня – 76. Посередині Січі з півночі на південь проходила площа завширшки близько 10 м, а по обидві сторони площі тягнулись курені: один ряд понад Річищем, а три зі сторони степу назустріч р.Кам'янки. На північ від Січі розташоване запорозьке кладовище, де знаходиться могила К.Гордієнка з датою смерті 1733 рік.
    Кам'янська Січ проіснувала недовго. Промосковські групи запорожців на чолі з Іваном Малашевичем настійно зверталися до московського уряду з проханням прийняти запорожців під царську протекцію. Дозвіл від московського уряду на переселення в Запоріжжя, а також клейноди (прапор, бунчук, булаву, печатку, литаври) були вручені на урочистому зібранні в Білій Церкві кошовому отаману-гетьману Івану Білецькому (31.07.1733). Царська милість мала своє політичне підгрунтя, де запорожцям була відведена значна роль. Справа в тому, що по смерті польського короля Августа-ІІ прихильники Станіслава Лещинського намагались посадовити його на престол, але завдяки виключно українському козацькому війську, зокрема й запорожцям, що увійшли в Польщу і присмирили конфедератів, польський престол зайняв син Августа-ІІ, намісник саксонський, Фрідріх (коронований як Август-ІІІ 24.08.1733), запопавши трон завдяки сприянню московського двору.
    28 березня 1734 року запорожці під орудою Малашевича вийшли з Кам'янської Січі, залишивши там невелику козацьку залогу, і за три дні осіли у місці злиття річок Підпільної і Скарбної, заснувавши 31 березня 1734 року в правобережних плавнях Дніпра останню Нову (Підпільну) Січ. А 2 вересня 1734 року запорозька старшина Нової Січі присягла на вірність Московії на урочистому зібранні у Білій Церкві.

Н О В А  (Підпільненьська, Краснокутська)  С І Ч
(1734-1775)

    Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом московського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин. Січ простяглась вздовж річки Підпільної, на її правому березі, навпроти гирла річки Скарбної, неподалік села Красний Кут, через що Підпільненьську (Підпільну) Січ вряди-годи називали Краснокутською. В тому ж 1734 році в Новій Січі звели дерев'яну церкву та житлові приміщення для січового духовенства, що заповзялось проповідувати запорожцям упокорення та смирення, перетворюючи безстрашних борців за волю й незалежність Батьківщини на покірних рабів, що дбають виключно про власний добробут.

    Згідно офіційних документів тих часів, «Нова Січ розташована на 20 верств нижче Микитина перевозу, під 47 градусом і 31 хвилиною широти та 4 градусами і 4 хвилинами довготи від петербургського меридіану; на правому березі річки Підпільної, в тому місці, де річка утворює луку, навпроти так званої Великої плавні, по якій зі сходу, з місця колишньої Чортомлицької Січі, несе свої води Скарбна». Січ була захищена з трьох сторін (зі сходу, півдня і заходу) неозорими плавнями, що сягали на сотні верст і уявляли собою суцільний непрохідний ліс з незліченними озерами, протоками та єриками. Під прикриттям таких плавнів запорожці могли почувати себе у повній безпеці від татар та турок, але не від москалів. З півночі, з єдиної легкодоступної сторони, на материковому березі, у безпосередньому сусідстві з Січчю, власне у зовнішньому Коші, розташувались московські війська, звівши у 1735 році укріплення так званого Новосіченського ретраншементу. В московській цитаделі розміщувались порохові склади, офіцерські та артилерійські приміщення, комендантський дім, гауптвахта та казарми для солдат, де постійно перебували декілька рот з батальйонів києвського гарнізону.
    Між зовнішнім Кошем і внутрішнім проходив оборонний вал з кам'яними воротами, що були забезпеченні гарматами і постійно охоронялись вартовими козаками. Внутрішній Кіш уявляв собою велике коло в 200 сажнів (425м) окружності, посередині якого знаходилась площа, де запорожці збирались на раду. Навколо площі, на зразок підкови, розміщувались 38 курів, зі своїми скарбницями та будинками курінної старшини, що було вперше запроваджене на Січі. У всіх попередніх Запорозьких Січах курінна старшина перебувала в куренях разом з козаками; це стосувалося й отамана-гетьмана, котрий жив у тому ж курені, звідки був обраний на свою посаду. Поза сумнівом, ці «нововведення» були запозичені у москалів, котрі чітко розділяли своїх військових на «простих» і «знатних».
    За визначенням істориків, Новосіченський ретраншемент зведено в Січі царським урядом з показними завіряннями допомоги запорожцям у їхній війні з турками, але в дійсності з прихованою метою – тримати їх у своїх руках. Щоправда запорожці добре розуміли причину зведення московської цитаделі, висловлюючи своє незадоволення словами: «Засіла нам московська болячка на печінках». З огляду на історичні події, що сталися в часи існування Нової Січі, маємо визнати, що царський уряд досяг своєї мети, відсторонивши січовиків від участі в загальнонародній боротьбі проти знедолення. Прикметне, що саме в часи існування Нової Січі постає незалежне козацько-військове угрупування під назвою «гайдамаки».
    Виникнення гайдамацького руху, як оновленого стану українського козацтва, спричинилося внаслідок відсторонення Нової Січі від священного козацького обов’язку – захисту національних інтересів українського народу. Гайдамацький рух розпочався у 1734 році з бездіяльності першого Новосіченського отамана-гетьмана І.Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу, коли у 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г.Голим, М.Гривою, С.Чалим та іншими. А під час гетьманства останнього Новосіченського запроданця, П.Калнишевського, гайдамацький рух досягає найбільшого розмаху – настає велике повстання 1768 року, що увійшло в історію під назвою «Коліївщина». Варто додати, що січова старшина добре усвідомлювала свою злочинну бездіяльність, тому під час Коліївщини уся козацька верхівка Нової Січі разом з Калнишевським втекли під захист російських укріплень Новосіченського ретраншементу.
    Не краще повівся Калнишевський й під час знищення Нової Січі російськими військами, коли генерал-поручик Петро Текелі повів до Січі – 10 піхотних, 13 козацьких, 8 кінних регулярних полках, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови (московського патріархату) став прохати не йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман-запроданець ганебно здав Січ без бою. Відтак, 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало. А разом з нею не стало й Війська Запорозького і славнозвісного українського козацтва на землях України-Руси.

С І Ч   ЗАДУНАЙСЬКА (1775-1828) та КУБАНСЬКА (1787-ХХст.)

    Після ліквідації останньої Запорозької Січі (04.06.1775) 5-тисяч запорожці подалися на Дунай і створили Задунайську (Дунавецьку) Січ в межах турецьких володінь, яка проіснувала до 1828 року навпроти сучасного м. Вилково, Одеської області. Останнім гетьманом Задунайської Січі був Гладкий Йосип Михайлович, котрий привів 1,5-тис. козаків під Ізмаїл проти Туреччини; за що турки й знищили Задунайську Січ і жорстоко розправилися з усіма козаками і їхніми сім'ями, що залишилися в Січі.
    Задунайська Січ була не єдиним місцем, де таборилися запорожці. Ще до фатального 1775 року запорожці почали оселятися за Доном, про що свідчить указ цариці Єлизавети Петрівни (11.07.1745) про надання права запорожців проживати на Кубанських землях і займатись рибальством на річках Чабур, Єя й Кубань. Тож після знищення Нової Січі частина запорожців подалася на Кубань, де згодом указом Катерини-ІІ в 1787 році було організовано з колишніх запорожців «військо вірних козаків», звідки й назва першого кубанського Кошу запорожців – Катеринодар (сучасний Краснодар). Під час нової російсько-турецької війни 1787-1791 років військо кубанських запорожців отримало назву Чорноморське козацьке військо (1788), а першими кошовими цього війська стали С. Білий та Х. Чепіга. У цій кровопролитній війні взяло участь 12,5 тисяч козаків-чорноморців, надавши поміч О. Суворову при взятті Очакова (1788) та Ізмаїла (1790). Українські козаки-чорноморці під проводом Чепіги чисельністю близько 25-тисяч зіграли вирішальну роль у завоюванні Польщі в 1794-1795 роках, здолавши під Мацеєвичами польські збройні сили на чолі з Т. Косцюшко (28.09.1794), а потім у перших рядах штурмували й здобули Варшаву, за що Суворов отримав звання фельдмаршала, а Польща взагалі зникла з геополітичної карти Європи. Останнім отаманом-гетьманом Чорноморського війська був Антін Головатий (загинув у поході 1797р.); відтоді військо мало наказного отамана з російських генералів.
    Під час нової російсько-турецької війни 1828-1829 років українські козаки Задунайської Січі під проводом Йосифа Гладкого, якому було присвоєно звання полковника, перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії, допомогли переправитись через Дунай і взяли участь у війні проти Туреччини. Після війни російський уряд розселив колишніх козаків, що повернулись з-за Дунаю, на Азовському узбережжі, сформувавши у 1832 році Азовське військо (перший наказний отаман був Й. Гладкий). Протягом 1862-1866 років більшість азовських козаків були переселені на Кубань, а Азовське військо скасоване указом від 11 жовтня 1864 року, а його клейноди були передані новоутвореному Кубанському війську, до якого увійшли й козаки-чорноморці.
    Кубанське козацьке військо було сформоване з колишніх запорожців на засадах Запорозької Січі – з поділом на традиційні запорозькі курені. Освоєні запорожцями кубанські землі увійшли до складу Російської Федерації, але як би не доводили російські історики свої права на цю територію, до сьогодні на Кубані збереглися українські назви поселень, а побут і триб життя кубанський козаків досі зберігся в сільській місцевості Кубанського краю, наслідуючи давньоукраїнські традиції Запорозької Січі.

Д Н І П Р О В С Ь К І    П О Р О Г И
(назви з козацької доби)

1. Кодацький (нижче суч. Дніпр-овська)
2. Сурський (де ріка Сура з правобережжя впадає в Дніпро)
3. Лоханський
4. Дзвонецький
5. Ненаситець (поріг «Дід»)
6. Вовнизький (поріг «Онук»)
7. Будиловський (Будило)
8. Лишній
9. Вільний

    Дніпровські пороги вважалися в Старому Світі одним з нерукотворних чудес світу. Більш грандіозної картини живої природи не існувало в Європі. Відомі історичні особи долали значні відстані і навмисне приїздили на Україну, щоби побачити неперевершене за своєю величністю видовище, яке неможливо забути.
    Найбільший і найстрашніший з усіх Дніпровських порогів був Ненаситець, або Порог-Дід. Назва порогу походить від його ненаситної вдачі поглинати човни разом з людьми, що наважились випробувати свою долю і пропливти вируючими водами. За числом людських жертв цей поріг справедливо нарікався ненаситним. Як наймогутніший і найгрізніший він вважався родоначальником усіх Дніпровських порогів. Його ревуча сила була неймовірною. Козаки казали: «Він так меле, що аж небо гримить! – що аж земля труситься!» Немов міфічний велетень, він віками вражав людську уяву свою могутністю. Страшне ревіння, стогін і рокотання чулися здаля і заповнювали увесь простір довкола, жахаючи самим звуком неприборканої дикої стихії, що не вщухав споконвік і потрясав Дніпровські береги, йдучи відгомоном широкими степами.
    Велич цього порога і його непоборна сила засвідчена численними могилами, що здіймалися на обох берегах, упокоївши сміливців, що наважилися кинути виклик стихії. Стрімка течія і віковічні скелі, що стриміли серед порога і обступали з обох берегів, робили його страшним і грізним. Однак не переводились відчайдухи, які долали на човнах та барках шалений поріг довжиною в два кілометри за чотири хвилини; а лісовий пліт (без людей) – за одну хвилину.
    Назва Дніпра – «Ревучий» – утвердилась в українській історіографії завдяки порогам, зокрема завдячуючи найвеличнішому з усіх Дніпровських порогів – ненаситному Порогу-Діду. Любо було запорожцям, що жили з дикою природою душа в душу, дивитися на шалену бистрину біжучих вод грімких порогів. Сюди приїздили істинні шанувальники красот природи, щоби помилуватися краєвидом з високих круч. До наших часів дійшли картини художників і описи письменників, що бачили це неперевершене диво Старого Світу, відправлене в небуття радянськими невігласами в часи розбудови Дніпрогесу (1927-1932).

    Перше письмове свідчення про Дніпровські пороги зустрічаємо в праці візантійського імператора К.Багрянородного "Про управління імперією" (Xст.) де в главі 9-й описано шлях «з греків у варяги» (історично вірна назва торгового шляху по Дніпру, тобто до Києва), бо за часів Римської імперії всі європейські народи, що жили північніше імперії, звалися «варягами» – певно від слова «варвар».
    Цісар Костянтин розлого оповідає, як в ті часи відправлялися купці Дніпром з Києва до Руського (Червного) моря. Згідно його опису, весною з усіх сторін, що були під владою київського князя, збираються човни до Києва. Підвладні славени, особливо кривичі, зимою вже вирубують дерево у лісах, роблять човни і на весну Дніпровими протоками доправляють їх до стольного града. У Києві виробляють човни, керма і весла та вантажать на них усякий припас. В червні ціла флотилія рушає з Києва до Витичева, дещо нижче по Дніпру. Тут чекають три дні, доки з'їдуться човни з усіх сторін. Тоді пливуть рікою і доходять до Дніпрових порогів.
    Хоча візантійський імператор ніколи не бачив Дніпровських порогів, а лише записав перекази купців і допустився деяких помилок, проте його свідчення доволі цікаві.

            Опис Дніпровських порогів, згідно К. Багрянородного
    Перший поріг по-руськи зветься «Есуппі», що по-слав'янському означає «Не спи». Це поріг вузький, а посередині є скелі – круті й високі, що стремлять немов острови. Вода б'ється об них і піниться, спадає водоспадом і зчиняє страшний гук. Подорожні не відважуються тут плисти, пристають поблизу і висаджуються на суходіл, а речі залишають у човнах; тоді роздягаються пробують ногами дно, щоб не вдаритися на камінь, і пропихають човен уперед. З великою обережністю між скелями проходять цей перший поріг, тоді забирають з берега решту людей і приходять до другого порогу.
    Другий поріг по-руськи зветься «Ульворсі», по-слав'янському «Острівний». Цей поріг подібний до першого, тяжкий до переходу. Знову висаджують людей і проводять човни, як і попереду. Подібним способом проходять і третій поріг.
    Третій поріг, званий «Геляндрі», по-слав'янському «Гук».
    Четвертий поріг зветься «Аеіфор», по-слав'янському «Неясит» («Ненаситець»). При цім порозі пристають усіма човнами до берега, висідають на суходіл, витягують човни з води і переносять чи перетягують за поріг; там спускають знову на ріку і пливуть далі.
    П'ятий поріг по-руськи «Варуфорос», а по-слав'янському «Вільний», бо він творить велике озеро. Тут перепроваджують човни рікою через закрути, не висаджуючись.
    Шостий поріг – «Лєанті», по-слав'янському «Вручий», тобто «кипуча вода». Його проходять так само – в човнах.
    Сьомий поріг зветься по-руськи «Струкун», по-слав'янському – «Напороже», що означає «малий поріг». За ним є брід, названий Крарійський (певно «арійський»); сюди приходять печеніги як ідуть на Херсонес. Цей брід такий широкий як арена цирку, а довгий, як далеко можна очима доглянути або стрілою дострілити. До цього місця доходять печеніги і б'ються з Руссю.
    Як перейдуть човнами усі пороги, пристають до острову Хортиці і тут складають свої жертви, бо є там величезний дуб. Жертвують живі птиці, хліб і що хто має. Щодо птиць кидають жереб, чи їх різати, чи пустити живими. Від цього острова вже нема небезпеки від печенігів. Звідси пливуть чотири дні, аж прийдуть до лиману на усті Дніпра. Тут є острів Березань; спочивають тут два або три дні, направляють човни, вітрила, щогли, керми. Звідси пливуть здовж морського побережжя до устя Дністра і знову спочивають. При добрій погоді рушають далі, приходять до ріки Білої, відпочивають і доїздять до устя Дунаю. Далі пливуть попри болгарського побережжя до Константинополя.

    Кількість порогів суперечлива і коливається від семи (згідно імп. Костянтина Хст.: Есуппі, Ульворсі, Геляндрі, Аеіфор, Варуфорос, Лєанті, Струкун) до тринадцяти (згідно карти Г.Боплана ХVІІст.: Sluski, Lochariny, Steclcxy, Driconies, Tonichiunly, Nenafytse, Watanowe, Zebora, Wolniow, Budilow, Towolrany, Jiefrank, Wolny). Але вітчизняна історіографія зазначає 9 порогів (згідно Д.Яворницького та «Руського Літопису»): Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець, Вовнизький, Будиловський, Лишній, Вільний.